Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Після музичного звільнення від «дикості», що вказує на психотерапевтичне значення творчості у житті Кобилянської, Гортенза з’являється серед людей, як королева, так гордо, ніби володіє їх душами, а байдужістю та глузуванням віддячує тим, кого перехотіла. Гірка посмішка гуляє на її блідих устах, коли прощається з колись бажаним чоловіком: подає йому руку, а він з глибокою пошаною цілує, впевнено залишаючи спокійну, поважну дівчину. Тоді, здавалося, розв’язується якась загадка: вона вже не насміхалася, не глузувала, чоловік переставав відчувати себе ворогом жінки, проте кожна невдало пережита пристрасть знову фіксує втрату, повертаючи дівчину до образу білої порожньої троянди. Звідси народжується хвороблива туга, хронічно невтолене любовне бажання є її своєрідним дзеркалом: «Ні, тепер вона вже його не любила, вона його не ненавиділа і не зневажала, але він викликав у її порожньому серці темну, непояснену тугу, він пригадував їй, що її ніхто не любить»[784].

Повість «Гортенза» символічно закінчується бажанням, яке збувається: дівчина вийшла заміж за доброго й незвичайного чоловіка, який її нарцистично відображає. Образ такого ідеального чоловіка Кобилянська подає в записах Гортензи про професора Лордена: «гарна, елегантна постать, невимушені, добре виховані манери, обличчя серйозне, неначе б в ньому була втілена вся мудрість і, зрозуміла річ, надзвичайно освічений. Не можу тобі розказати надто багато про його розумові здібності, він стоїть вище за мене і розумово перегнав мене, він для мене відповідна людина, я не терплю чоловіків з жіночим характером, хай які вони будуть добрі й доброзичливі»[785]. Чоловіки з жіночим характером тут вказують на український синівський психотип морального мазохіста, до якого й проявляється відраза. Психізмами про ідеальне сімейне життя О. Кобилянська вивершує свою повість: «Приходить вечір, на прихід якого я завжди радісно жду, ми займаємося музикою, я граю на піаніно, а Макс на скрипці, а як ні, то з книжкою в руках супроводжую його в кімнату мудрості, де він займається героями античного світу, а я читаю якусь гарну книжку. Однак, коли я зайнята якоюсь дрібною роботою і не приходжу до нього на декілька хвилин для розмови, то чую тверді швидкі кроки, і ось він стоїть перед своїм серденьком, поцілує скромно і знову зникає. Часто, дуже часто мушу я для нього грати сонату місячного сяйва в той час, коли він роздумує над своїми книжками. І на цей час широко розкриваються двері, щоб він чув кожний, навіть найніжніший тон… Я дуже щаслива»[786]. Однак така щаслива кінцівка психологічно непереконлива. «Я свою дорогу знаю, — писатиме пізніше О. Кобилянська в «Акордах». — То самота… Я тобі служити буду, ти велика, безсердечна самото і пісні свої покладу у ніг твоїх». Отже, у повісті «Гортенза» вперше символізувався в психоісторії української літератури меланхолійний характер, що нарцистично моделює об’єкт любові, а «втрачаючи» його, повертається до первісного самолюбування як захисної реакції від знецінювання власного Я.