Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У 1916 р. дружина письменника Розалія Яківна внаслідок позаматкової вагітності назавжди позбавляється можливості материнства, а Винниченко — батьківства. Очевидно, такий життєвий «сценарій» викликає бажання розібратися з власним ставленням до смерті. У «Щоденнику» цього ж року він писатиме: «Кошмар тягнеться. Коха в лікарні. Невідомо й досі, що в неї. Здається, тільки те, що позаматкова вагітність. Значить, операція і ще місяць лежання в лікарні. Життя ніби намагається примусити нас вірити в забобони. Стільки мріяти про рождіння дитини, з такою побожністю, захватом і чистотою готуватись до цього, так обгортати це інтимною таємністю — і так прилюдно, боляче, з такими муками відмовитись від своєї мрії. Життя ніби хоче поглузувати, висміяти, примусити боятися його»[828]. В іншому щоденниковому записі: «На дітей без болю і жаської тривоги дивитись не можу»[829]. Ця психобіографічна проблема дасть поштовх для творчих рефлексій Винниченка над національним батьківством і пов’язаними з ним етичними вимогами. Автобіографічність цих психологічних конфліктів у творчості В. Винниченка підтверджують сучасні дослідники[830].

На перший погляд В. Винниченко перевертає головний конфлікт творчості Ф. Достоєвського, що виходить з опозиції «син-батько»: замість батьковбивства як головного мотиву творчості російського письменника («основного і первинного злочину людства і окремої людини»[831], за Фройдом) багатократно актуалізується український батьківський страх смерті через несвідомого сина. Цей страх смерті особливо актуальний для українського світу, який бореться за власну державність. Модерний батько, як показує творчість В. Винниченка, прагне аристократично унормувати сексуальний інстинкт, але стикається з емпіричною перешкодою, яка штовхає його на злочинний шлях. Обернений едіповий конфлікт, що постає як батьківський бунт проти небажаного сина, у творчості Винниченка відсилає також до західноєвропейської літератури. Так, драматичний мотив вбивства дитини на зламі віків присутній в новелі Гі де Мопассана «Сповідь», романі «Невинна жертва» Г. Д’Аннунціо та ін. У «Записках Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк, пробуючи скоїти синовбивство, «інтертекстуально» коментує свою українську нерішучість: «У Мопассана в оповіданні це легше виходило…»[832].

B. Винниченко також продовжує розвивати еротичну проблематику, порушену свого часу Захер-Мазохом, який у романі «Дон Жуан з Коломиї» (1866) висновував, що материнський інстинкт віддаляє подружню пару одне від одного, робить невдоволеного сексуального чоловіка Дон Жуаном. Та якщо Захер-Мазох виходить у своєму світобаченні з першоцінності сексуального інстинкту, то В. Винниченко — з першоцінності батьківського еросу, тому їх підсумкові ідеї розходяться. Поміщуючи національне Его у, здавалося, типову модерну проблематику, Винниченко заторкує глибинно національну проблему еросу, яка закономірно набуває в його модерністських творах серійного експерименту.