Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

На особливість російського еросу, що відсилає до феномену розщеплення і впливає на перверсії порубіжного світогляду, вказав М. Бердяєв: «Царство Карамазовщини є царство хтивості, що втратило власну цілісність»[817]. Тобто йдеться про царство імперії, яке втратило цінність національної родини та моральний батьківський закон. Унаслідок переважання хтивості в імперській психології ідеал Мадонни й «ідеал Содомський» набувають однакової привабливості[818], що й породжує постмодерністське «всеприйняття» на основі несвідомого материнського інстинкту фатальної Жінки-імперії, яка однаково поглинає і Бога, і диявола.

B. Винниченко аналітично критикує Ф. Ніцше і Ф. Достоєвського, своїм ідеологічним «батьком» обирає А. Шопенгауера[819], оскільки його філософські рефлексії допомагають збагнути специфіку українського еросу, в якому сексуальний інстинкт відступає перед першозначущістю батьківської і материнської любові, що вказує на перевагу ніжної течії лібідозного потягу над хтивою. Тобто Винниченко прийде до того самого висновку, що й Леся Українка.

«Питання про любов виникло переді мною природно, об’єктивно і само собою ввійшло у систему мого світогляду»[820], — писав А. Шопенгауер. Так само природно й об’єктивно, незалежно від російських рефлексій, воно виникло на порубіжжі й було пов’язане з модерними світоглядними пошуками національного характеру у творчості В. Винниченка. Основою любові, на думку Шопенгауера, є «індивідуалізований статевий інстинкт», а всі любовні історії виражають «думу всього людства про створення майбутнього покоління, яке у свою чергу є родоначальником незчисленних нових поколінь»[821]. За романтикою любові А. Шопенгауер бачив цілеспрямовану «натуру» інстинкту, назвавши її «духом роду», «думкою роду, яка вказує волі на те, що йому корисно», в якій дитині «тип роду може зберегтися у можливій чистоті і правильності»[822]. Ідея Шопенгауера, згідно з якою основою статевої любові є інстинкт, спрямована винятково на майбутню дитину, поєднана з метафізикою обраного чоловіка та обраної жінки, коли у дитині реалізується синтез індивідуальної волі до життя чоловіка-батька й відповідного їй інтелекту жінки-матері[823]. Ця шопенгауерівська ідея націлювала свідомих українських чоловіків порубіжжя на пошуки інтелектуальної жінки. Ідеал аристократичної, свідомої жінки особливо захоплював Винниченка, психобіографія якого виявляє, що його вибір був пов’язаний з жінкою єврейської національності. Очевидно, єврейство приваблювало Винниченка інтелектуальною традицією, в якій важливе місце займала свідома дітотворчість. Адже, з погляду єврейської езотерики, духовна жінка відіграє важливу роль у призначенні національного роду, про що, зокрема, свідчить написаний наприкінці XIII ст. «Лист про святість», відомий також під заголовками «Стосунки чоловіка зі своєю жінкою» або «Шлюбні дні», який дарували новоодруженій єврейській парі. Оскільки чоловічо-жіночі стосунки у структурі єврейського світогляду займали важливе місце, то «Лист…» своїм змістом мав навчити чоловіка духовному ставленню до жінки, сприяти нарощуванню свідомості жінки-матері, адже таємною суттю шлюбу вважалося народження справедливих дітей, щоб вписати кожне нове потомство у ланцюг поколінь, з якого має народитися Месія[824]. Винниченко, як і Франко, усвідомлював важливість українсько-єврейського «шлюбу» в боротьбі з Російською імперією на порубіжжі.