Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Страх перед батьком не дозволяє Кобилянській зреалізувати ерогенну позицію, тому формує бажання обійти моральне батьківство завдяки заміжжю, у неї з’являється нав’язлива думка вийти заміж за старого чоловіка. Виразний батьківський комплекс відображає пошуки адекватного чоловіка-батька. «Одного разу, — пригадує в автобіографії Кобилянська, — коли мій брат Юліан звернув на ферії в гори до Кимполунга… оповідав він багато про професора університету, філолога Вробля… а між іншим і те, що він нежонатий, і що десь говорив, що коли б найшов чесну дівчину чи жінку — без великих вимог, він би вженився. Оповідав докладно про дивацькі привички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючи, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялася з Окуневською з того, а другим боком чудувалася. Який то дивак мусив бути той професор! Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б для мене дуже добре вийти за нього заміж. В мене не було великих вимог, я б його доглядала, та за те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чим раз більше вподобувалася мені, я зживалася з нею чим раз то більше — не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратися якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала приглядатися уважніше старшим добродіям — і найшла, що це нічого такого страшного мати старого чоловіка»[788]. У свої дев’ятнадцять Кобилянська таки напише лист професору, але знову моральний страх не дозволить їй здійснити свою мрію: думка, що «професор, одержавши таке письмо, зробить «відвічальним» за його зміст мого брата Юліана, вийде скандал, і той не зможе кінчати свої студії»[789], активізує знову жертовну поведінку. Очевидно, що якби Кобилянська замала такого старого професора, що виконував роль, як Маркович біля Марка Вовчка, то все одно не могла би стати, як вона, «Моцартом любовних історій XIX ст.», оскільки бути стриманою тут означало бути вищою людиною, царівною, поважною письменницею. Проте у своїй душі О. Кобилянська, як і Марко Вовчок, залишилася глибоко ображена на українських чоловіків, про що свідчить її зізнання в автобіографії, написаній у листі до професора С. Смаль-Стоцького у 1922 р.: «Ніобу» я написала з причини, коли полюбила одного «чужинця». Скажу Вам щиру правду, дорогий пане доктор, що не «наш» навчив мене, що це таке правдива, щира, чиста, свята любов, — а чужий, німець. За границею пізнала я його»[790]. Чужий тут, як ніхто, є власне своїм. Таким своїм для О. Кобилянської був спочатку Ф. Ніцше, в якого вона не розгледіла меланхолійного психозу й навчилася зневаги і гордині. Як психологічна німкеня (оскільки національність матері психологічно визначає національний характер) Кобилянська була також чужою в українському романтичному театрі еросу, про що свідчить її платонічна любов до О. Маковея.