Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Головний винниченківський герой — Яків Михайлюк на прізвисько «Кирпатий Мефістофель» — нагадує демонічного психоаналітика, який має вивести на поверхню свідомості несвідомі бажання людей. Мефістофельська психоаналітична діяльність проявляється в тому, що несвідомі себе люди провокуються до втілення власних латентних бажань. Для цього український Мефістофель розробляє відповідний сценарій, заохочує до рішучих дій, показує, куди йти. Будучи тонким знавцем людських душ, він прагне побачити їх у ситуації небезпечного психологічного експерименту. Роль «режисера» приносить Якову демонічне задоволення від влади над людьми. «Мені приємно, — зізнається він, — заманити чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією і захватом, блискає жах, — є найкращий. Приємно, коли увага застигає й ти обережно, м’яко повертаєш його в той бік, який тобі потрібний. А він усміхається й гадає, що сам іде, „сам іде“! От за це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того»[835]. Водночас там, де свідома людина виявляє стійкість моральних переконань, Яків також не може стримати свого захоплення від особистості, на що вказує історія з «ідейно-інтелігентним» Нечипоренком, якого Кирпатий Мефістофель спокушає в голод трьомастами карбованцями, за які той повинен «вмовити одного чоловіка, що абсолютної істини на світі немає й що світ є не що інше, як тільки наша уява»[836] і в такий спосіб порятувати родину. Стійкий в етично-релігійній свідомості Нечипоренко належить до «батьківського» традиційного характеру, тому не піддається на цю модерну світоглядну провокацію, доводячи, що навіть у катастрофічній ситуації можна зберігати совість. Отже, Яків Михайлюк (як проекція В. Винниченка) — це свідомий модерний провокатор, який має показати людині, з ким вона на порубіжжі: з Богом чи з дияволом. Такі провокації глибинно символічні, адже психологічні експерименти над людьми у порубіжну епоху стають особливо актуальними, тому вимагають неабиякої пильності. За твердженнями М. Жулинського, «письменник прагнув розвинути в людині її внутрішній слух, уміння вслухатися в свої найпотаємніші голоси, які долинають із глибин позасвідомого»[837]. М. Вороний, аналізуючи на минулому порубіжжі головний конфлікт між етичною свідомістю і потаємними потягами до вбивства, відзначав «жорстокий» талант Винниченка, називав розіграну тут боротьбу за людину кровавим побоїщем, на якому справді «за человека страшно»[838].

Психологічний аналіз Винниченком національного еросу виявляв, що в українському світі батьківський інстинкт має перевагу над сексуальним інстинктом. У «Записках Кирпатого Мефістофеля» є батьки, над якими жінки отримують жорстоку владу завдяки дітям, — Панас Павлович Кривуля, Дмитро Сосницький, сам Яків Михайлюк. Немало українських матерів ведуть непевне істеричне існування. Така жінка-істеричка викликає меланхолійну відразу головного героя роману, і водночас саме з такою несвідомою жінкою український чоловік почувається найупевненіше. Непорушній у своїй правоті й величності Варварі Федорівні з «чисторосійською конституцією» (навіть замах чоловіка на її життя не зміг порушити цю рівновагу) протистоять типові українські істерички — Соня Сосницька, Клавдія Петрівна, Олександра Михайлівна, до яких Яків Михайлюк переживає відразу і симпатію. Лише образ Ганни Пилипівни є винятком української свідомої жінки (тип української аристократичної жінки, що виявляється на порубіжжі), яка заглядає у саму душу Кирпатому Мефістофелю і примушує його подумати про власне ставлення не лише до смерті, але й до любові. З хронічної туги за аристократичною матір’ю своїх дітей Винниченко творить головну романтичну фантазію. «Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю, — уявно звертається Кирпатий Мефістофель до цієї жінки, — моє палюче бажання тебе, твоїх уст, грудей, всього твого тіла, співзвучного, рідного моєму. Я не обіцяю тобі нічого! — ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу і тобі, і собі. Але є в мене крім цього ще одно! — це моя давня, викохана довгими роками туга за матір’ю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, зогиджене мною моє існування»[839]. Бажання батька відкриває у національному еросі давнє, вічне шукання свідомого українського роду, що тісно пов’язане з гармонійною єдністю усвідомленої волі батька і свідомої любові матері, адже відсутність такої єдності веде національну синівську психологію до деструкції та її наслідку — колоніального знесилення.