Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Дошукуючись романтизму в любові, Леся Українка закономірно звернулася до аскетичного дискурсу середньовічної християнської культури Європи задля просвітлення українського еросу. Адже він формувався у дискурсі чужої для нього імперської культури, де жіноча російська природа, за словами Бердяєва, «непросвітлена, в ній міститься притягувальна безодня, але ніколи немає ні образу благословенної матері, ні образу благословенної діви»[809]. Російський релігійний ерос, представлений в образі князя Мишкіна («Ідіот»), Альоші Карамазова («Брати Карамазови»), репрезентував «християнський діонісизм»[810] як непросвітлену любов-ненависть. У випадку непросвітлення ні надзвичайна хтивість, ні надзвичайне співстраждання парадоксально не поєднуються з об’єктом любові. При аналізі російського еросу М. Бердяєв виявив, що істинно російський ерос (тобто як власне імперський) не знає таємниці єднання двох душ в одну, двох плотей у єдину плоть[811]. Адже його характеризує явна перевага хтивості. «Достоєвський глибоко досліджує проблему хтивості, — писав М. Бердяєв. — Хтивість переходить в розпусту. Розпуста — явище не фізичного, а метафізичного порядку. Сваволя породжує роздвоєння. Роздвоєння породжує розпусту, в ньому втрачається цілісність. Цілісність є цнотливістю. Розпуста ж є розірваністю. У своєму роздвоєнні, розірваності й розпущеності людина замикається у своєму «я», втрачає здатність до поєднання з іншим, «я» людини починає розкладатися, вона любить не іншого, а саму любов. Істинна любов є завжди любов’ю до іншого, розпуста ж є любов’ю до себе. Розпуста є самоутвердженням. І це самоутвердження веде до самознищення. Адже людську особистість зміцнює вихід до іншого, поєднання з іншим. Розпуста є глибокою самотністю людини, смертельним холодом самотності»[812]. Таку російсько-імперську позицію, коли люблять любов, а не іншого, прекрасно ілюструє ерос М. Цвєтаєвої, що нагадує про ерос О. Пушкіна. Для психоаналізу важливим об’єктом може послужити її літературно-філософське есе «Лист до Амазонки» (1932), написане французькою мовою до письменниці Н. К. Барні, авторки книги «Думки амазонки», яка вийшла у 1918 р. Барні була американкою, але постійно жила у Парижі, тут відкрила відомий літературний салон, який відвідували М. Пруст, А. Франс, П. Валері, А. Барбюс, О. Роден та ін. Лист Цвєтаєвої цікавий як діалог російської жінки з європейською богемою про сутність материнства і сексуальності. Оскільки ця проблематика також цікавить В. Винниченка, то це дає змогу зіставити мислення імперського за психологією суб’єкта, інфікованого карамазовщиною, і національного, що прагне вибратися з неї.