Дівчина, яку ти покинув

Слідом за Маріанн Ендрюз Пол виходить до спільного коридору. Важко дихаючи, вона веде його на два прольоти вниз — туди, де вже немає килимів на сходах, а стіни підпирає ряд велосипедів.

— Наші квартирки дуже малі, — каже Маріанн Ендрюз, чекаючи, доки Пол відчиняє на себе важкі вогнестійкі двері, — тож деякі з нас орендують вільні комірки сторожа. Вони в нас на вагу золота. Містер Чуа, мій сусід, пропонував мені чотири тисячі фунтів, аби я відступила йому свою минулого року. Чотири тисячі! Я відповіла, що він має потроїти цю суму і ще накинути зверху.

Вони підходять до високих синіх дверей. Бурмочучи собі під ніс, жінка перебирає зв’язку ключів, доки знаходить потрібний.

— Ось, — каже вона, вмикаючи світло.

Усередині засвічується лампочка, тьмяно освітлюючи довгу темну комору. Уздовж однієї стіни тягнуться металеві гаражні полиці, а підлога щільно завалена картонними коробками, стосами книг, серед яких притулилася стара лампа. У повітрі стоїть запах старих газет і бджолиного воску.

— Тут і справді не завадить прибратися, — зітхає Маріанн і морщить носа. — Та чомусь завжди знаходяться цікавіші справи.

— Треба дістати щось згори?

Маріанн обіймає себе за плечі.

— Знаєте що, мій любий? Ви не проти, якщо я залишу вас розгрібатися тут самого? Від цього пилу в мене ще більше розігрується астма. Тут немає нічого цінного. Просто замкніть двері й гукніть, якщо знайдете щось цікаве. О, і якщо вам підвернеться сумочка синьо-зеленого кольору з золотою застібкою, принесіть мені. Хотіла б я знати, куди вона зникла.

Пол чимало часу проводить у захаращеній коморі. Ті коробки, що, на його думку, можуть містити щось корисне, він пересуває до тьмяно освітленого коридору, розставляючи їх уздовж стіни. Там є газети, датовані 1941 роком, з пожовклими сторінками й відірваними кутками. Ця крихітна кімнатка без вікон схожа на машину часу з популярного телесеріалу. У міру того як вона порожніє, її вміст накопичується в коридорі: валізи, повні старих мап, глобус, картонні коробки для капелюхів, поїдені міллю хутра, ще одна гладенька висушена голова з застиглим вищиром у чотири великі зуби. Усе це він складає до стіни, ховаючи голову під тканиною для диванних подушок. Пил щільно вкриває його руки, осідає в зморшках на обличчі. Тут є модні журнали «Нью Лук» з моделями спідниць, фотографії з коронації, котушки магнітної плівки. Він виймає все це, кладучи на підлогу біля себе. Його одяг сірий від пилу, в очах щипає, наче в них сипонули піску. Пол знаходить кілька блокнотів, на щастя, позначених датами на передній частині обкладинки: 1968, листоп. 1969, 1971. Він читає про страйк пожежників у Нью-Джерсі, про судові справи, пов’язані з ім’ям президента. Часом трапляються записи на полях: «Дін! Танці, п’ятниця, 7 вечора» або «Сказати Майку, що телефонувала Френкі». Нічого, що стосувалося б воєнних часів, як і картини.

Він методично розбирає кожну коробку, перевіряє між аркушами кожної книги, продивляється зміст кожної теки. Відчиняє ящик за ящиком, скриньку за скринькою, щоразу вивалюючи вміст, а потім акуратно, по одному предмету складаючи назад. Старий програвач, дві коробки старих книжок, картонка з-під капелюха, набита сувенірами. Минає одинадцята година, дванадцята година, пів на першу. Він дивиться на годинник і розуміє, що все це марно.