Крига. Частини І–ІІ

— А вас, вас, юначе, — вколола вона ним, мов флоретою, — графе-неграфе з багатьма іменами, вас я так просто не відпущу, Порфірію Даніелєвічу доведеться нас вибачити, бо я вас тепер викраду, йдемо, вже, вже, викрадаю, ну ж бо!

Розвелося безпорадно руками. Панна Єлена мусила б побачити цей випадок. Порфірій Поченґло ввічливо вклонився. Обійшлося стіл і подалося руку висушеній старенькій.

Довкола неї розходився запах затхлих тканин і рослинних ліків, навіть не гострий, але такий неприємний, що вдихаючи повітря, інстинктивно відверталося голову. Вона крокувала з упертою енерґією: у неї був тільки один ритм руху, один ритм мови, один — дихання. З такої близької відстані чулося його виразно: хр, хррр, хр, хррр. Ціпок був потрібен, щоб спиратися на нього при раптових шарпаннях поезда. Попереду йшов стюард, відчиняючи й притримуючи двері.

Княжна зупинилася тільки за салончиком, у вечірньому вагоні. Біля великого мармурового каміна курив цигару одинокий джентльмен, сусід панни Муклянович. Княжна Блуцька спрямувала ціпок у його бік. — Ви! — Джентльмен зніяковів, глипнув скляним оком, глипнув живим, холодно вклонився і вийшов. Княжна кивнула стюардові. Той підсунув їй крісло. Приблизно на тому самому місці три дні тому вона проводила сеанс із тьмічкою, залишився ще столик, схований за піаніно. Оглядалося за іншими кріслами — вони стояли вряд біля дверей ґалереї.

— Мій чоловік… — почала княжна й урвала, щоб перевести подих, хр, хррр. Знову озирнулося на ці крісла. Але вона вже впіймала подих і схопила за руку, смикаючи рукав піджака, впинаючись костистими пальцями в зап’ястя, тож, хочеш не хочеш, схилилося до старенької, зламалося в лакейській позі: зігнувшись у поклоні, наче вірний слуга, вухом до уст найяснішої пані.

— … каже, що ви мерзотник, кýтий на усі чотири ноги, зрештою, вистачить поглянути на вашу фізіономію, і що ви так вищиряєтеся, юначе?

— Вибачте, я ненароком…

— І з тією брехнею про шляхетність вашу, о, ще перстень, — вона пересунула стиск із зап’ястя на пальці — може, ви скажете мені, що це ваш родовий герб?

— Ні.

— Шарлатан, каже пан князь, і слід із ним погодитися, шарлатан, так, але тепер ви від мене не втечете! Тепер ви мене вислухаєте! Тепер правда!

Вона дихнула старечим подихом, і якби повітря мало барву, то це було б чорне повітря, вона видихала би чернь, тобто тьмітло, перегнане в газ. Заплющивши очі, відвернулося голову, нібито щоб наблизити вухо до губ княжни Блуцької, але насправді тільки для того, щоб уникнути її дихання. Дивилося убік, коли вона говорила, дивилося крізь вії на зелену сіризну тайги, що пропливала за вікнами експреса. Дуже намагалося стримувати хуткі до благальної посмішки м’язи обличчя, щоб вони залишалися у нейтральній симетрії, але коли почулося її слова — «тепер правда!» — немов хвиля теслектрики прошила тіло, смикаючи віжки всіх нервів у ньому. Правда! Зловісне гасло, застережливий знак, зброю у руки, обладунки на серце, пильнувати душу, йтиметься про — правду.

— Бо чому ви нас постійно уникали? Чому ви не приймали запрошень? Чому тікали від радника?