Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Страх видати своє інстинктивне бажання породжує потребу «володіти собою», своїм навіженим серцем. Саме таку спокусливу демонічну холодність і бажану поважність Кобилянська зустрічає в тих чоловіків-німців, у яких закохується, а тому імітує цю національну чоловічу поведінку стриманості. Коли ж Гортенза довідується про свою чергову поразку (Леон Фаллер освідчується її подрузі Стефанії), то нагадує бліду троянду зі страшним спокоєм на обличчі, хоча за її «вогненно гарячим чолом жахливо кипіло, а серце грозило розлетітися на куски»[778]. Нерозділене сексуальне бажання глибоко травмує жіночу гордість. У пристрасному відчаї вона звертається до Бога, щоб звільнив її серце від «жахливої, знищувальної» пристрасті, щоб «визволив її від поганої любові і вивів на правдиву святу дорогу». Молитва дарує їй тимчасове святе почуття, але не знімає внутріпсихологічного конфлікту. «Я б хотіла, — зізнається вона подрузі, — бути такою красивою, як Лореляй, щоб всі чоловіки падали до моїх ніг, а потім, знаєш, щоби я зробила… …я б з усіх без винятку і різниці жахливо глузувала…»[779].

На відміну від спокусливої та радісної Луди з «вічно усміхненим обличчям» Гортензу видають глумливий усміх, сонні і байдужі очі, поглядом яких, як скаже Стефанія, можна миттєво «привести грішника до розпачу». Повість юної О. Кобилянської дає змогу простежити, як народжується в душі письменниці меланхолійна — чорна й струнка, з поважною, як смерть, душею — жіноча особистість. «Панна Гердман, — говорить про Гортензу Леон Фаллер, — була б гарна, коли б її очі дивилися радісно на світ, а маленькі уста щоб радісно сміялися, а так… Панна Гердман дуже поважна, переважно глузлива риса біля уст, — це не приваблює…»[780]. Отже, поважне обличчя Гортензи — це самозакохана аристократична маска, яку одягає дике й незадоволене «серце». Дівочі історії невідвзаємненого кохання у повісті Кобилянської подаються без істеричного любовного фанатизму: «Гортенза ніколи довго не страждала, вона страждала коротко, але сильно, після цього наче насильно щось придушувало бурю в серці, і в наступну хвилину вона глузливо сміялася сама з себе. Після такої боротьби була вона безсердечна, нікого не щадила і могла сміятися кожному в обличчя, хто нарікав би на страждання серця»[781]. Тобто глузлива посмішка на устах Гортензи нагадує про те, що великий бій в душі закінчився, що пристрасті погамовані, Я суб’єкта вивищилося над об’єктом бажання. І лише сідаючи за фортепіано, дівчина оживлює бажання і дає невтоленій пристрасті правдивий вихід. Збагнути гру Гортензи означає збагнути її любов-ненависть: «Це не була ані соната, ані увертюра, не була це миловидна мелодія, яку грала Гортенза, ні, це були звуки тихі, оскаржуючі, шепотячі, які випливали з наболілої душі. Це були звуки глибокої сили уяви, хвилюючої, високо-літаючої фантазії. Її обижене серце — ця чарівна загадка — виливало глибокий невимовний біль, жалілося голосно й одчайдушно, в єдино можливій мові серця — в музиці. Як могла інакше душа свій біль голосно вилить, як не в цих солодких, ніжних і сумних звуках, як могло серце інакше скаржитися, як не криком в цих бурхливих, повних гармонії, акордах»[782]. У музиці Шумана, Шопена, Бетховена письменниця віднаходить характерний для її душі бурхливий порив до шляхетної, аристократичної любовної єдності і меланхолію від неможливості її втілення. Так, Гортенза часто грає «Mondscheinsonate» Бетховена. Початок цієї сонати постійно супроводжує головну героїню Наталку у «Царівні», він звучить у її душі, нагадуючи про знайому вже меланхолійну тужливість. «В цій сонаті, — говорить Наталка, — така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч, перейнята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер». Аналізуючи роль «музичних моментів» у творчості О. Кобилянської, С. Нагорна звертає увагу на новелу «Impromptu phantasie», де переживання десятирічної дівчинки нагадують Кобилянську в дитячі роки: «Тут малює вона переживання десятилітньої, дуже відважної дівчинки, експансивної вдачі, повної контрастів. Раз непогамованої дикості, то знов безмежного смутку і мелянхолії»[783].