Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Тут, містере Олівер, сиджу в цій ямі. А парко, як у кухаря в казані. Мені набрид цей кубрик, і коли Шкіряна Панчоха не вирушить невдовзі у плавання по боброві шкури, то я повернуся в док, відбуду свій карантин, помирюсь із законом і протринькаю свої останні грошенята.

— Принеси із струмка склянку води, — вів далі Едвардс, — і влий туди трохи вина. Тільки не барись, прошу тебе.

— Я таких слабеньких напоїв не визнаю, містере Олівер, — відповів управитель, вибираючись із печери. — Рештки ямайського рому пішли на пригощення Біллі, коли він узяв мене на буксир учора вночі, — ото коли ви пішли не тим курсом.

Але осьо є якась червоненька юшка, що тільки на слабкий шлунок. У човні з містера Кербі мало пожитку, та поміж пеньків він маневрував так хвацько, як той лондонський лоцман між вугільних суден.

Так промовляючи, Бенджамін піднявся на прискалок і подав Елізабет склянку. Дівчина подякувала й порухом руки попросила залишити її на самоті.

Юнак підійшов до Натті, що порався біля могіканина. Їхні очі зустрілися, й Натті сумно сказав:

— Його час настав, хлопче: я бачу це по очах. Коли індіанець дивиться отак перед собою, це означає, що він думає про смерть, а коли індіанцеві щось уже втелющиться в голову, то воно справдиться, будь певен.

Юнак не встиг відповісти, бо почулася чиясь поспішна хода, й усі, на свій подив, побачили, що до них, чіпляючись за скелі, пробирається містер Грант. Олівер кинувся йому на допомогу, і незабаром достойний служитель церкви стояв серед них.

— Як ви потрапили сюди? — вигукнув Олівер. — Невже хтось може гуляти на горі в таку годину?

Священик квапливо, але побожно прочитав подячну молитву й лиш після цього, зібравшись на силі, відповів:

— Мені сказали, що мою дочку бачили коло гори, тож коли на вершині з'явилося полум'я, я кинувся її шукати. Я піднявся по дорозі й там зустрів Луїзу. Вона не тямилася від страху за долю міс Темпл, і я, шукаючи дочку судді, потрапив у це небезпечне місце, і коли б не милосердя бога, який послав мені собак Натті, я згорів би сам…

— Авжеж, собаки завжди знайдуть прохід, якщо він є, — підтвердив мисливець. — Нюх для них — що для людини розум.

— Отож я пішов за собаками, й вони привели мене сюди. Хвала богові, що всі цілі й неушкоджені!

— Ні, ні, — сумно відповів мисливець. — Що цілі, то воно так, але от чи неушкоджені… Про Джона навряд чи можна так сказати: приспіла його остання година.

Священик наблизився до індіанця, уважно подивився на нього й сказав:

— На жаль, це правда, — надто часто мені доводилося напучувати вмирущих, щоб не бачити, що немилосердна смерть занесла руку над старим воїном. О, як добре, що він прилучився до благодаті божої, коли ще був дужий, молодий і його оточували мирські спокуси! Воістину він, нащадок поган, «був вихоплений, як гілка з полум'я»[64].

— Ні, ні, він, не від опіків страждає, — сказав Натті, не зовсім зрозумівши слова священика; тільки вони двоє стояли біля вмирущого воїна. — Хоч він, зневажаючи небезпеку як справжній індіанець, сидів трохи не на самому багатті. Ні, його спалили тяжкі думи, що краяли йому серце без чогось там вісімдесят років. Ну, а тепер природа здається, надто довгою була боротьба… Ляж, Гекторе! Кажу тобі, ляж!.. Плоть наша не з заліза, й людина не може жити вічно. А Джон бачив, як усі його кревні пішли, одне за одним, в інший світ, а він залишився наодинці із своїм горем.