Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— Що він каже, Натаніелю? — стурбовано запитав священик. — Чи згадує святі обітниці? Чи покладає надію на вічно сутнього?
Хоч Шкіряна Панчоха був не дуже твердий у вірі, одначе за довгі роки життя в глушині не все встиг забути, чого його вчили в дитинстві. Він вірив у єдиного бога і єдине небо, і коли хвилювання, викликане прощальними словами давнього товариша, трохи вщухло й обвітрене обличчя Натті, на якому відбивалися всі його почуття, набуло звичайного виразу, старий мисливець відповів:
— Ні, ні, він покладає надії лиш на Великого Духа дикунів і на свої добрі вчинки. Він вірить, як і всі його одноплеменці, що знов буде молодим і вічно полюватиме у щасливій країні. Та й усі кольори шкіри, по суті, хіба вірять не в те саме? От я і в голову собі ніколи не покладав на тому світі знов побачити своїх собак і рушницю, хоч і тяжко старому думати, що доведеться назавжди розлучитися з ними; тим-то, може, я так міцно й чіпляюсь за життя, хоч мені пішов уже восьмий десяток.
— Бог не дозволить, щоб людина, яка була осінена хрестом, померла смертю язичника! — вигукнув ревний священик. — Джоне!..
Та голос стихії не дав йому договорити. Поки тривала ця розмова, на крайнебі згустилися чорні хмари; запанувала зловісна тиша, що звичайно передує різким змінам погоди. Полум'я, яке все ще лютувало на схилах гори, тепер уже не завихрювалось, а, рівне й пряме, високо здіймалося в небо. Гнів нищівної стихії ніби вщух; дим, що висів над долиною, почав розсіюватися; блискавиці ламаними лініями пронизували хмари над західними горами. Одна з них, особливо яскрава, осяяла тремтливим світлом морок над обрієм, оглушливо прокотився грім, ніби розколюючи небо навпіл, і, здавалося, струсонув землю. Могіканин трохи підвівся, ніби скоряючись закликові, і простяг на захід схудлу руку. Темне обличчя освітилося радістю, яка стала помалу згасати; м'язи обличчя ніби застигли, навколо вуст перебігла легка судома, рука повільно опустилася, — і тіло старого могіканина безживно прихилилося до скелі, а осклянілі очі, широко розплющені, все ще дивилися на віддалені горби, наче осиротіла земна оболочка стежила за польотом душі до її нового житла.
Містер Грант спостерігав усе це, мовби занімівши. Коли ж завмерли останні відлуння грому, він склепив руки в пориві побожності й промовив голосом, в якому звучала тверда, непохитна віра:
— «Невідомі шляхи твої, господи, але вірю в тебе, вічно сущого, і хоч плоть моя перетвориться на порох, очі мої побачать тебе, господи!»
Цими словами завершився спалах благочестя, і священик замовк, похиливши чоло; вся його постать була живим втіленням покори й смиренності.
Коли містер Грант відійшов від тіла індіанця, старий мисливець наблизився до свого друга, взяв його застиглу руку, кілька хвилин мовчки вдивлявся у неживе обличчя, а тоді проказав з глибоким сумом:
— Червона шкіра чи біла — тепер воно байдуже! Його судитиме великий суддя, але не за тими законами, які придумано для нових часів і нових звичаїв. Так-так, ще одна смерть, і я зостався сам із своїми собачками. Охо-хо, людина повинна терпляче ждати своєї смертної години, а я вже стомлююся життям. Мало залишилося дерев, які росли, коли я був молодий, і рідко стрічаю обличчя, яке знав колись.
На скелю впали перші важкі краплини — швидко й невідворотно наближалася гроза. Тіло індіанця перенесли до печери; собаки йшли за ним, жалібно скімлячи, — видно, вже сумували за лагідним поглядом старого вождя.
Едвардс квапливо й плутано вибачився перед Елізабет, що не запрошує її до печери, вхід до якої був завалений колодами й корою, — мовляв, дівчині буде не дуже приємно в пітьмі та ще в товаристві небіжчика. Проте Елізабет надійно сховалася від потоків дощу під виступом скелі. Але ще задовго до того, як дощ перестав падати, з лісу почулися голоси людей, які гукали Елізабет, і незабаром з'явилися мешканці селища: вони на ходу затоптували чагарник, який ще тлів, і помалу наближалися до печери.
Вибравши мить, коли дощ на якусь хвилю стишився, Олівер вивів дівчину на дорогу й, прощаючись, сказав з почуттям, якого вже їй не треба було пояснювати:
— Час таємниць минув, міс Темпл. Завтра, о цій порі, я скину запону, за якою так довго, через свою слабкість, ховався сам і ховав свої діла. Але я мав романтичні бажання й примхи, — та й хто їх немає в молодості, коли нас роздирають суперечливі пристрасті?.. Однак я чую голос вашого батька: він уже близько, а мені не хотілося б, щоб мене заарештували тепер. Слава богу, ви в безпеці, і з моєї душі звалився важкий тягар…