Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— А що станеться з вами? — стурбовано запитала Елізабет. — Я не хочу, щоб через мене загинули і Джон, і ви!
Але юнак, не зважаючи на її слова, кинувся до могіканина, який мовчки віддав ковдру й далі сидів на тому самому місці з властивою індіанцям гідністю, хоч становище його було ще небезпечніше, ніж їхнє. Едвардс миттю розрізав ковдру на смуги, зв'язав їх, тоді скріпив з курткою та легким муслиновим шарфом Елізабет і спустив зі скелі цю імпровізовану мотузку, але її не вистачило навіть до половини урвища.
— Нічого не вийде! — розпачливо вигукнула Елізабет. — Усьому кінець! Вогонь наближається повільно, але невпинно. Дивіться, навіть земля горить!
Якби вогонь ширився тут так само швидко, як на горі, наша оповідь уже б давно скінчилась, бо пожежа поглинула б молодих людей; але певні обставини відстрочили їхню загибель і надали їм змогу спробувати врятуватися способом, який ми щойно описали.
На скелі майже не було рослинності, за винятком убогої трави й миршавих дерев, які вкоренилися у розпадинах на тонкому шарі грунту і здебільшого загинули від посухи. На тих деревах, що зберігали ознаки життя, висіло по кілька зів'ялих листочків, а решта являла собою жалюгідні залишки колишніх сосон, дубів і кленів. Все це було б доброю поживою для вогню, якби він зміг дійти сюди; але тут не було кущів, як на горі, й це заважало нищівному просуванню пожежі. Крім того, трохи вище, на схилі гори, пробивалося джерело, що їх так багато в цьому краю; струмок повільно звивався по рівній поверхні площинки, просочуючи вологою мох, який вкривав скелі, потім обходив підніжжя невеликого конуса, що утворював вершину гори, а тоді зникав десь на самому краї площинки, за димовою завісою, прокладаючи собі путь до озера по підземних тріщинах, а не стрибаючи зі скелі на скелю. В сезон дощів він з'являвся то тут, то там на поверхні, але в засушливу пору його можна було помітити лише по мочарах і мохові, які свідчили, що десь недалеко є вода. Саме ця перепона й перетяла шлях вогню, який зупинився, ніби чекаючи, коли гаряче повітря висушить вологий мох — так військо чекає, поки авангард прокладе йому путь для подальшого спустошливого просування.
Здавалося, ця вирішальна хвилина вже настала: вже майже не було видно пари, що досі з сичанням підіймалася над річищем, мох почав скручуватися від жари; кора, що клаптями звисала з мертвих дерев, відділялася від стовбурів і падала на землю. Повітря наче тремтіло від подиху полум'я, яке танцювало серед обвуглених стовбурів. Інколи чорні хмари диму оповивали всю площинку, і тоді очі втрачали здатність бачити, але інші органи чуттів, замінюючи зір, давали повне уявлення про жахливі події, що відбувалися навкруги. В такі миті гуготіння полум'я, тріскіт гілок, а іноді й громове падіння дерев ще додавали страху жертвам вогняної стихії.
Із них трьох найбільше хвилювався Едвардс. Елізабет, утративши будь-яку надію на порятунок, здавалося, скорилась долі; могіканин, що був у найгіршому становищі, сидів, зберігаючи непорушний спокій індіанського воїна. Час від часу він з жалем поглядав на молодих людей, яким судилося вмерти так рано, потім знов спрямовував зір уперед, ніби бачив перед собою щось, відоме лише йому, і гортанним голосом безперервно співав по-делаварському якусь ніби погребну пісню.
— В таку хвилину, містере Едвардс, зникають усі земні відміни, — прошепотіла Елізабет. — Скажіть Джонові, нехай підійде. Умремо всі разом.
— Ні, він не зрушить з місця, — відказав юнак таким самим моторошним шепотом. — Він вважає цю хвилину найщасливішою в своєму житті. Йому вже за сімдесят, останнім часом він дуже підупав на силі, та ще й трохи покалічився під час того нещасливого полювання на оленя. О, міс Темпл! То було справді нещасливе полювання! Якби не воно, не було б і цього нашого жахливого становища!
— Не будемо говорити про такі марниці тепер, — лагідно усміхнулась Елізабет, — коли мусимо вмерти…
— Коли мене щось і може примирити з такою смертю, то це лиш думка, що я помру поруч з вами, — прошепотів юнак.
— Ні, Едвардсе, не кажіть так, — урвала його міс Темпл. — Я негідна таких слів, і ви несправедливі до Себе… Так, ми маємо вмерти, така воля божа, що ж, підкорімся цьому…
— Вмерти? — скрикнув юнак. — Ні, ні, — повинна ще бути якась надія! Принаймні ви не повинні вмерти! Ви не загинете!
— Як же нам урятуватися? — спокійно запитала Елізабет, показуючи на вогонь. — Дивіться! Полум'я переходить через струмок — воно невблаганно наближається! Дивіться, дерево! Дерево вже спалахнуло!