Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— А, він уже не співає своєї поганської пісні! — вигукнув священик. — Що ж він каже тепер? Чи розуміє, що життя покидає його?

— Ще б пак! — відповів Натті. — Він це розуміє незгірш, ніж ми з вами, але вбачає в цьому не втрату, а надбання: могіканин старий і немічний, а дичини тепер, після приходу переселенців, так мало, що навіть вправніші стрільці, бува, нічого не вполюють. А він вірить, що піде в країну, де багато звірів, де живуть лише чесні й справедливі індіанці, де він зустрінеться із своїми одноплеменцями. Хіба це втрата для людини, руки якої створені не на те, щоб плести кошики? Коли тут і є втрата, то хіба для мене… та як він піде, я, мабуть, теж незабаром піду за ним.

— Його приклад і скін, які, сподіваюсь, ще можуть стати славними, повинні відвернути і твої, Натаніелю, думки від справ земних і спрямувати їх до іншого життя. Але мій обов'язок — полегшити йому путь до бога. Настала мить, Джоне, коли надія на ласку божу врятує твою душу. Не покладайся на свої колишні подвиги, склади до ніг спасителя нашого тягар своїх гріхів, і кін не відвернеться від тебе.

— Хоч слова ці правильні, та й у святому письмі те саме сказано, — відповів Натті, — але марна надія втовкмачувати це індіанцеві. Він не бачив моравських братів від часів тієї давньої війни, а індіанцеві дуже тяжко завадити повернутися до звичаїв предків, коли він уже так вирішив. Я думаю, ліпше дати йому спокій. Він тепер щасливий — бачу по його очах, — а він же не знав, що таке щастя, відтоді як делавари пішли звідси на захід. Так, давно то було!.. І скільки лихих днів пережили ми від того часу!

— Соколине Око! — мовив індіанець. Здавалося, в ньому спалахнула остання іскра життя. — Соколине Око, послухай слово свого брата.

— Так, Джоне, — по-англійському відповів мисливець, схвильований цим зверненням, і підійшов ближче до індіанця. — Ми були братами і навіть більше, чого не можна висловити твоєю мовою. Що ти хочеш мені сказати, Чингачгуку?

— Соколине Око! Мої предки кличуть мене в край щасливого полювання. Очі могіканина знов стали молодими — я добре бачу стежину, на якій немає білих, а лише справедливі й хоробрі індіанці. Прощавай, Соколине Око! Ти з Пожирачем Вогню й Молодим Орлом підеш на небо білих людей, а я йду до своїх предків. Поклади в могилу могіканина лук, і томагавк, і люльку, і його вампум[65], бо коли серед ночі він прокинеться, як воїн, готовий ступити на стежку війни, то не матиме часу, щоб шукати свої речі.