Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Після смерті Сталіна колишні табірні посадовці часто захищали те, чим вони займалися, розповідаючи про труднощі роботи. Коли я познайомилася з Ольгою Василєєвою, яка колись працювала інспектором ГУЛАГу, вона багато мені розповідала про тяжке життя співробітника ГУЛАГу. Під час нашої розмови — відбувалася вона у незвичайно просторій московській квартирі, яку подарувала вдячна партія, — Василєєва розповіла, що одного разу під час інспекційної поїздки їй запропонували переночувати вдома у начальника табору; вона спала на ліжку його сина. Вночі вона відчула жар і свербіння. Подумавши, що захворіла, вона увімкнула світло: «Сіра солдатська ковдра була жива, вона кишіла вошами. Не тільки у в’язнів були воші, у начальників теж». Як правило, після повернення додому з перевірки вона, заходячи у квартиру, скидала увесь одяг, щоб не занести паразитів.
На думку Васілєєвої, робота начальника табору була вкрай тяжка: «Це не жарт — бути відповідальним за сотні, тисячі в’язнів, серед яких рецидивісти й убивці, засуджені за тяжкі злочини, від яких можна чекати чого завгодно. Це означало, що весь час потрібно було бути насторожі». Начальникам, від яких постійно вимагалося працювати якомога краще, також потрібно було вирішувати і всілякі інші проблеми:
«Керівник будівництва також був керівником табору і витрачав щонайменше 60% свого часу не на будівництво, на прийняття інженерних рішень і вирішення будівельних проблем, а на справи табору. Хтось захворів, могла спалахнути епідемія, стався якийсь нещасний випадок, що означало, що когось треба везти до лікарні, комусь потрібен кінь з підводою».
За словами Василєєвої, і в Москві «начальники» далеко не завжди добре харчувалися, особливо під час війни. У буфеті московського центрального управління були капуста, суп і каша: «М’яса я не пам’ятаю, ніколи його не бачила». За життя Сталіна співробітники московського управління працювали кожного дня з дев’ятої ранку до другої чи третьої ночі. Васілєєва бачила свою дитину тільки в неділю. Проте після смерті Сталіна становище поліпшилося. Тодішній керівник НКВД С. Н. Круглов видав наказ, яким звичайним співробітникам центрального апарату НКВД давалася годинна обідня перерва, а посадовим особам НКВД — двогодинна. 1963 року Васілєєва з чоловіком отримали дуже велику квартиру в центрі Москви, ту саму, в якій 1998 року я з нею розмовляла[955].
Однак за життя Сталіна робота в ГУЛАГу не так добре винагороджувалася; вирішувати проблему непривабливості роботи центральній адміністрації доводилося іншими способами. 1930 року, коли система розглядалася в контексті стрімкого економічного розвитку того часу, ОГПУ влаштовувало внутрішні рекламні кампанії, запрошуючи ентузіастів на роботу до новостворених тоді північних, таборів:
«Завдяки ентузіазму і енергії чекістів створені і зміцніли Соловецькі табори, які відіграють велику позитивну роль у промисловому і культурному розвиткові крайньої півночі європейської частини нашої країни. Нові табори, такі як Соловецькі, мусять відігравати реформуючу роль в економіці і культурі віддалених районів. Для цієї справи… нам потрібні особливо міцні чекісти, добровольці, які прагнуть багато напруженої роботи…»
Серед іншого добровольцям пропонувалося до 50% надбавки до зарплати, два місяці відпустки кожного року, а також премії — тримісячний оклад через три роки роботи і три місяці відпустки. До того ж чільні посадовці щомісяця отримували безкоштовні продуктові пакети і доступ до «радіо, спортивних та культурних об’єктів»[956].
Пізніше, коли будь-який справжній ентузіазм зник взагалі (якщо він колись існував), стимули стали систематичніші. Табори класифікували відповідно до їх віддаленості й суворості умов. Чим вони були віддаленіші і суворіші, тим більше співробітники НКВД отримували за роботу в них. У деяких таборах для співробітників організовувалися спортивні та інші заходи. До того ж НКВД побудувало особливі санаторії у Сочі та Кисловодську на Чорному морі — для того, щоб найвищі посадовці мали змогу проводити свої довгі відпустки у комфорті й теплі[957].
955
Василєєва, інтерв’ю з автором.
956
ГАРФ, 9401/13/1.
957
ГАРФ, 9401/13/10; 9489/2/5; 9401/13/5.