Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Те ж справедливо стосовно праць класиків нашої філології, таких учених світового рівня, як Ізмаїл Срезнєвський (він, до речі, був родом великорос), Олександр Потебня, Володимир Перетц, Агафангел Кримський.
Навіть спадщина наших етнографів і народознавців до 1917 року — значною мірою російськомовна. Це ж можна сказати і про творчість автора нашого державного гімну Павла Чубинського.[82]
Хтось здивується, прочитавши наступне: том публіцистики Симона Петлюри, випущений кілька років тому, наполовину складався із статей, перекладених з російської. І в Михайла Грушевського є великі роботи, написані тією ж мовою.
Якщо ми перейдемо до нашої літератури, то побачимо ту ж саму картину. «Російська» спадщина основоположника нової української прози Григорія Квітки-Основ’яненка перевищує за обсягом написане ним по-українськи. Чи все, у такому випадку, написане Квіткою-Основ’яненком (а написав він чимало, і написав чудово), належить українській літературі? На це питання давно вже існує позитивна відповідь.
Сам Тарас Шевченко писав не тільки по-українськи, але і по-російськи (поеми «Слепая» і «Тризна», деякі вірші), у нього є кілька російських повістей, драматургія. По-російськи він вів і свій щоденник.
Наша література змережена іменами таких двомовних письменників, як Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Євген Гребінка, Данило Мордовцев, Олексій Стороженко, Михайло Старицький, їх так багато, що просто нема сенсу пригадати і перелічити всіх. Навіть знаменитий діяч Центральної Ради і Директорії, письменник Володимир Винниченко формально може вважатися і українським, і російським автором. До речі, таким він визнавався завжди (запеклі націоналісти обзивали його «письменником-гермафродитом»).
Вічне питання про Гоголя — чи володіє Україна правами на його спадщину — вирішене у нас позитивно. Вважаємо, що Гоголь хоч і російський письменник, але і наш. У тіні Гоголя залишаються його попередники Василь Нарєжний і Антоній Погорєльський, вони поки що чекають вирішення своєї долі.
Ми вже не зможемо попросити, щоб Гоголь написав «Майскую ночь», а Короленко — «Слепого музыканта» ще раз, але по-українськи. Та й невідомо, що б з того вийшло. Але якщо ми включаємо до нашої літератури все, що створили Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко і інші автори, виходить, ми визнаємо, що відносно невелика, але дуже важлива частина нашої літератури існує на російській мові. Чи не логічно було б з нашого боку поширити цей статус на твори, написані по-російськи росіянами — письменниками українського походження і на українську тематику — тобто на твори Нарєжного, Погорєльського, Данилевського, Софії Закрєвської, Ієроніма Ясинського, Короленка і так далі? Коли вже відносно Гоголя мається на увазі саме це.
Але якою б не була відповідь на це питання, у нас уже є непідвладний зруйнуванню міст до російської мови. Це російська творчість Шевченка. Навіть якби не було нічого іншого — ні близької до російської староукраїнської літературної мови XVIII століття, ні Сковороди, ні Григоровича-Барського, ні Гоголя, ні праць наших класичних істориків і етнографів, ні західноукраїнського «язычия», ні навіть нинішньої мовної ситуації в Україні, російська творчість Шевченка одна стала б запорукою наших особливих відносин з російською мовою, нашим мостом до російської мови. Скористатися таким мостом чи ні, кожен українець вирішить для себе сам, ніякої «обязаловки» тут бути не може. Але можливість така надана всім — російська мова завжди буде в нас одним з найважливіших шкільних предметів, російська мова ніколи не повинна відчувати себе в Україні іноземною. Така постановка питання не має нічого спільного з «державною двомовністю».
Інвентаризація спадщини. Наш пантеон
Для мене дуже важливо, який практичний висновок робить Мирослав Попович з того факту, що загальноімперська культура створювалася за величезної участі України. От цей, на перший погляд парадоксальний, висновок: «Для України відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури. Це означає, що російська культура і культурна історія завжди будуть тісно пов’язані з культурою та історією українською».
Треба, щоб ми всі чітко уявляли, що таке загальноімперська культура. Це розмова не мимохідь.
Ми пишаємося українською наукою й українськими вченими. На нашій землі зародилося чимало проривних наукових напрямків, зроблені найважливіші відкриття. Учені-українці працювали не тільки в Україні. Може, правильніше було б додати: і не стільки в Україні. Якби ми захотіли відокремити «чисто українську» науку до 1917 року, це було б дуже складно зробити.
82
Величезний обсяг робіт і джерел з української історії, надрукованих російською мовою такими виданнями, як «Киевская старина», «Архив Юго-Западной России», «Акты Юго-Запалной России», «Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца», «Записки Одесскою общества любителей истории и древностей», «Чтения в Обществе истории и древностей русских», «Русский архив», «Русская старина» і ще безліч інших. Це воістину наше дорогоцінне надбання, саме там фундамент наших уявлень про колишню Україну