Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Кілька років велася досить складна підготовка. Принципово важливим було прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Тепер наша армія поступово звикає до нових умов і вимог. Нові статути дозволили перевести на державну мову документацію і команди, а це основа для створення мовного середовища в армії, для повсякденного спілкування на українській мові. Є складнощі в переході на українську мову військових навчальних закладів і Військово-морських сил, а також військкоматів, особливо на сході і півдні. Але для рішення виникаючих проблем наше Міністерство оборони розробило цілу низку заохочувальних заходів. Як казав останній генсек, процес пішов.
Одним з Божих подарунків Україні стала терпимість її людей. Як мені відомо, у багатьох посткомуністичних країнах міжнаціональні відносини прямо позначаються на відносинах між окремими людьми цих національностей. Мається на увазі, що кожна людина — в першу чергу національна. Тобто, вона повинна кожну мить свого життя бути представником своєї національної громади і відповідати за неї. Таке сприйняття особистості притаманне войовничим націоналістам, воно входить у поняття «войовничий націоналізм». На щастя, в Україні цього явища практично немає. У нас міжлюдські — це і є відносини людини з людиною. Звичайно, і в нас є свої несамовиті. Їхні витівки кожен раз роздуваються — я не виключаю, що робиться це навмисно, для того, щоб зганьбити нашу країну в очах цивілізованого світу, створити за кордоном образ України як націоналістичної держави. А може, і взагалі для того, щоб розколоти нас.
Багатьом людям російської культури ще треба буде зжити в собі імперський комплекс і усвідомити, що російський народ — рівний серед інших народів, які і складають людство. Не думаю, щоб у цьому звертанні було щось образливе, адже таке усвідомлення лише приводить речі до їх істинного масштабу. Зокрема, воно допоможе деяким людям зрозуміти, що українська мова була близька до катастрофи. Зараз її можна порівняти з людиною, яку ослабила довга хвороба. Якби існувала така практика, їй можна було б присвоїти статус «потерпілої». Вона заслуговує вашої дружньої участі. Нехай не тільки державні, але і мовні відносини будуть у нас особливі, позбавлені шаблону.
Сучасні видатні автори в Україні наполягають на існуванні могутнього проміжного російсько-українського культурного простору. Член-кореспондент НАН України Мирослав Попович вважає, що він (простір) виник тому, що «Україна брала величезну участь у розвитку загальноімперської культури» і був наслідком «включення українців як у процеси колонізації приєднаних територій, особливо на сході, так і в пронеси імперського культурно-політичного будівництва». Цей простір повинен бути визнаний проміжним (є й інші назви — наприклад, «загальноімперська культура», «культурний кондомініум» і так далі) через «неможливість точно визначити національну належність цієї культури». Мирослав Попович дійшов важливого висновку: «Якщо російська мова стане для України однією з іноземних мов, буде втрачена також і величезна частина нашої власної культури». Що мається на увазі? У першу чергу те, що багато творів українських письменників і праць українських вчених були написані російською мовою. Навіть у класичному чотиритомному словнику української мови Бориса Грінченка тлумачення слів подане по-російськи.
«Історія русів або Малої Росії», яка майже 200 років тому почала розходитися в безлічі списків, термосячи українську свідомість, що дрімала до того часу, була написана російською мовою, причому чудовою і незрівнянною. Пушкін назвав невідомого автора цієї книги «великим живописцем». «Історія русів» — один з головних пам’ятників української волелюбності, і цей пам’ятник чудовий у тому вигляді, в якому він був прочитаний на початку позаминулого століття допитливими нащадками козаків. «Історію русів» можна перекласти на українську мову (і це прекрасно зробив у 1991 році Іван Драч), але для тих, хто володіє російською, вивчати і перечитувати її краще в оригіналі.[80]
І в корифеїв нашої історичної науки, починаючи з її основоположників, чи не найвидатніші праці написані по-російськи. Україна й у думках не має відкидати таку значну частину своєї національної спадщини.[81] Особливо це стосується праць таких провісників відродження України, як Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров.
80
От маленький зразок з «Історії русів або Малої Росії»: «Черкасами называли и писали всех почти Малороссиян, а не одних Козаков... по главному их городу Черкасу, состоящему при реке Днепре, где гетманы Руские резидовали и были верховными трибунами сей земли... Когда же спрашивают еще, почему город Черкаск назван Черкасом? то уже тонкость сия будет так нерешительна, как бы и о многих других в свете городах, не имеющих сведения о начале своего называния».
81
До слова сказати, вони чудово писали. Коли їх читаєш, неможливо відірватися. Шкода, що сучасні історики так не можуть. Я маю на увазі роботи Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Аполлона Скальковського, Олександра Лазаревського, Ореста Левицького, Олександри Єфименко, Івана Лучицького, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького (Еварницького). Їх історичні праці — наш національний скарб. Їх можна і потрібно перекладати на українську (у мене на полиці стоять два прекрасно виданих томи «Історії запорізьких козаків» Яворницького в українському перекладі), але треба пам’ятати, що корифеї нашої історичної науки, у дусі своїх знаменитих європейських колег Томаса Маколєя, Іполита Тена й інших, ставилися до своїх текстів як до літературних творів, а літературні твори краще читати на тій мові, на якій вони написані.