Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Я був далекий від партійно-ідеологічної машини і тому про приховані адміністративні важелі русифікації прочитав уперше тоді ж, коли і все наше суспільство. Але я б не став відкидати і такий фактор, як активний і природний інтерес українців, особливо в 70 — 80-і роки, до нових суспільно-політичних віянь, що виходили з Москви, до московських і ленінградських газет, журналів, книг. У Києві, та й по всій Україні ідеологічні гайки були закручені набагато тугіше, ніж у Росії. З Києва чи Дніпропетровська Москва виглядала дуже ліберальним містом. Зараз таке навіть важко собі уявити, але в радянські часи окремі російські артисти і трупи ставали «нев’їздними» до України з причини своїх занадто сміливих — за мірками товаришів із ЦК КПУ — виступів. Тому наші люди прагнули не пропустити жодного числа «Литературной газеты», «Нового мира», «Звезды», «Иностранной литературы». Навіть «Известия» і «Неделя» здавалися тоді сміливими і цікавими газетами. Інженери поважали щотижневик «За рубежом». Цензура цензурою, але в кожнім номері було два десятки перекладних статей з головних закордонних газет і журналів, інформація про різні сторони життя, і ті, хто читав ці видання постійно (у мене не було на те часу), запевняли, що безумовно відчувають себе у курсі того, що відбувається у світі. З певної точки зору цей постійний інтерес теж можна назвати русифікацією.
В Україні досить послідовно розвивалися машинобудівні комплекси, складна оборонка, аерокосмічна промисловість, електроніка і мікроелектроніка, приладобудування. Люди, природно, одержували необхідні знання і навички в рамках російських науково-технічних і технологічних шкіл. Мабуть, і це можна назвати русифікацією, але не варто твердити, що вона була метою, а не побічним ефектом. Коли мова заходить про Володимира Васильовича Щербицького, який сьогодні вважається провідником русифікації, я знову і знову утверджуюся в думці, що в першу чергу його варто згадувати за ту завзятість, з якою він впроваджував в Україні передову промисловість, передові технології, передову науку. Я іноді думаю: може, він щиро вважав, що мова і культура — справа п’ята, головне — розвиток сучасних високотехнологічних виробництв?
Зрозуміло, абсолютно ненормальним було те, що для нас підключення до світової культури йшло через Москву і її фільтри. Нехай не на сто відсотків — був той же «Всесвіт», якісь переклади випускали українські видавництва, якісь крихти доносили телебачення і театр, — але російська частка була левиною. І от що цікаво: для багатьох інтелігентних українців більш за все був важливий сам факт, що видаються українські книги, виходять газети, щось пишуть українські письменники і поети, присуджуються премії, щось чутно про прем’єри і концерти. Самі вони цих газет і цих поетів не читали, опер не слухали, їм було достатньо знати, що все це є, це їх заспокоювало. І, заспокоївшись, вони продовжували читати російську періодику, дивитися і слухати російські передачі. Винуватий в цьому був перш за все низький рівень офіційної української культури. Коли з’являлося щось дійсно цінне — у поезії, у кіно і так далі, тоді всі намагалися до нього пристати, щоб можна було згадати при нагоді: стежу, мовляв, у курсі. Начебто і совість чиста.
Вважаю, що думка про абсолютну важливість національної культури повинна бути донесена до кожного ще на шкільній лаві, щоб людина не була змушена доходити до всього своїм розумом у сорок чи п’ятдесят років. Наприклад, ця думка ще не була, здається, цілком зрозуміла нашим чудовим студентам, учасникам знаменитого студентського голодування (як летить час!) у жовтні 1990 року. Молодь вимагала тоді негайно проголосити незалежність України. На питання, навіщо їм незалежна держава, було тільки дві відповіді. Перша: незалежна держава нам потрібна тому, що за неї боролися наші діди і батьки (набагато більше дідів і батьків боролися за СРСР: і взагалі, ця теза вимагає додаткового обгрунтування). Друга відповідь така: тому, що Україна виробляє 40% союзного багатства, а одержує 17% бюджетних асигнувань (твердження не відповідало дійсності). Ніхто не сказав (чи тому, що це для них було зрозумілим, чи тому, все ж таки, що не думали про це) просту річ: незалежна держава потрібна в першу чергу для того і тому, що тільки вона спроможна гарантувати народу життя в середовищі його власної духовної і матеріальної культури, тому, що тільки в середовищі своєї культури народ може почувати себе комфортно. Незалежна держава необхідна народу для того, щоб ніхто не міг за нього вирішувати, чи бути його батьківщині «всесоюзною житницею», «всесоюзною здравницею», «всесоюзною кочегаркою» або ж зосередитися на ролі «всесоюзного кадрового резерву». Чи не час йому, наприклад, вводити поголовну двомовність. А може, готуватися до злиття в «нову історичну спільноту людей — радянський народ».