Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Наша історія склалася так, що мало хто з «відпалих» вважав, що він від чогось відпав, і насилувати постфактум їхній світогляд (як це було пророблено з Разіним і «Мюнцевим») навряд чи правильно. До переважної більшості з них не можна прикласти і поняття «діаспора». Діаспора — досить специфічний стан замкнутих громад вигнанців, людей з особливою психологією, чого в даному випадку не було.
І все-таки як же, з урахуванням сказаного, окреслити коло діячів української історії і культури? Насамперед, звичайно, ми повинні включити до цього переліку усіх (їх, на жаль, не так багато) відомих нам історичних осіб Київської Русі. Деякі з них також залишили свій слід, часом навіть більш глибокий, в історії Новгородської, Заліської (Північно-Східної), Чорної і Білої Русі, але це не привід їх викреслювати. Від початку панування литовських князів і до 1917 року наш реєстр повинен включити всіх, чия діяльність і (або) творчість цілком або частково проходили в сфері української мови, включаючи староукраїнську книжкову (її часом приймають за російсько-церковнослов’янську) — ту саму, яку не дуже полюбляв Грушевський. Далі, згідно територіального критерію, прийнятого у світі в таких випадках, до нашого «Великого пантеону» потрапляють всі історичні особи на всіх теренах історії і культури, чия діяльність цілком чи значною мірою відбувалася на території України — князі, гетьмани, митрополити, губернатори, борці проти унії і борці за унію, полемісти, просвітителі, книгарі, богослови, церковні діячі, козацькі вожді, повстанці, полководці, письменники, поети, художники, зодчі, композитори й інші діячі мистецтв, журналісти, революціонери, суспільні діячі, відомі інженери, адміністратори, винахідники, учені — незалежно від етнічного походження. Когось ми, може, і не захочемо допустити до свого пантеону, але це вже буде наше рішення.[86]
Але проблема в іншому. Вона в тисячах і тисячах українців, чия діяльність і творчість йшли поза Україною (або в основному поза Україною) і ввійшли цеглинками, а то і цілими брилами в будівлю російської історії і культури. Вони невід’ємні від Росії. Справа ускладнюється тим, що багато хто з цих людей підкреслено не вважали себе українцями.[87] Як чинити з ними?
Якими б загальноприйнятими не були мовний і територіальний критерії, якщо ми будемо дотримуватись тільки їх, ми страшенно збіднимо українську культуру! Триста років підряд дві імперські столиці Росії, її нові землі й окраїни як магніт відтягали на себе значну частину енергійних і честолюбних українських талантів. На провінційній батьківщині їх залишалося не більше, ніж вона могла вмістити, залишаючись провінційною. Працюючи для імперії, спершу Російської, потім радянської, ці люди, за всіма законами справедливості, трудилися і для України, для слави України. Однак суто механічні (але поки що непереборні) причини змушують вважати все, чи майже все, зроблене ними, надбанням однієї лише Росії.[88]
Раніше нас учили, що проти царату боролися тільки більшовики, а до них — декабристи і народники. Ну, і ще плуталися у більшовиків під ногами — до того, як остаточно скотитися на шлях класової зради — нерозумні есери і меншовики. Тепер з’ясовується, що про більшовиків до 1917 року і чути ніхто не чув (про есерів, щоправда, чули, тому що вони були терористами і організовували вибухи, не почути було важко), але опозиція усьому віджилому і реакційному і без них була сильною і авторитетною. Без цієї ліберальної опозиції не було б лютневої революції 1917 року. І коли починаєш придивлятися, хто ж вони були, ці революціонери, конституціоналісти, ліберали, західники (і так далі), хто були їхні попередники в XIX столітті, впадає в око велика кількість людей українського походження.[89]
Коли була заборонена політична діяльність, прихильники життєвих змін, мирних і немирних, мали одну законну віддушину: публіцистику. Серед фундаторів нової російської публіцистики бачимо гадячського дворянина Тимофія Грановського (це ім’я добре знала вища радянська номенклатура, тому що любила селитися в Москві на вулиці його імені). Велику роль в укоріненні визвольних ідей у 1830-і роки зіграв філософський гурток Миколи Станкевича, дворянина острогожського (він також удостоївся вулиці в самому центрі Москви).[90]
Журнал «Вестник Европы» більш ніж півстоліття був символом (починаючи зі своєї назви) ліберальних європейських впливів на Російську імперію, провідником ідей еволюційного розвитку. Цей журнал — дітище, головним чином, Стасюлєвича, його видавця і редактора протягом більш ніж чотирьох десятиліть, і Максима Ковалєвського, що прийняв журнальну естафету на наступні сім років. Останнім видавцем-редактором (при ньому журнал був закритий у 1918 році більшовиками) став Овсяніко-Куликовський. Цікаво, що це був «другий» «Вестник Европы». Перший, заснований Карамзіним, виходив протягом майже 30 років з початку XIX століття, але 23 з них журнал очолював українець М. Т. Каченовський.
86
Такий принцип, територіальний, усюди є загальноприйнятим. От, наприклад, академік Володимир Андрійович Стєклов, прикраса світової математики. Росіянин і нижегородець, він скінчив Харківський університет (у 1887 році) і був вихованцем харківської математичної школи Ляпунова, іншого великого математика. Головне, що створив Стєклов у математиці, він зробив до 1906 року — року, коли він залишив Харків заради Петербурга. Отже, ми маємо право пишатися ним як українським ученим. Інший приклад: чудовий зцілитель Володимир Петрович Філатов, офтальмолог і хірург, що врятував зір величезного числа людей. Не має значення, що він родом росіянин і пензяк. Досить того, що з 1911-го року і до кінця життя він працював в Одесі. Це робить його українським лікарем, так прийнято визначати належність учених в усьому світі.
87
Уродженець Диканьки князь Віктор Павлович Кочубей, права рука двох імператорів (Олександра І і Миколи І) і правнук легендарного Василя Кочубея, страченого Мазепою, говорив у 1828 році прохачам з малоросійських губерній наступне: «Хоть я по рождению и хохол [не тільки по батьку; його мати була уроджена Безбородько], но более русский, чем кто другой — и по моим принципам, и по моему положению, и по моим привычкам. Моє звание и занимаємый мною пост [Кочубей був у той час головою Кабінету міністрів і головою Державної ради] ставят меня выше мелких соображений; я смотрю на дела ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды — не мое дело».
Кочубей, як бачимо, хоча б визнає, що «хохол» і росіянин — не одне і те ж, тоді як багато хто з його земляків категорично відкидали і це.
88
У Києві жила академічна родина Кистяковських. Олександр Федорович Кистяковський (народився в 1833 році, вмер у 1885) був не тільки відомим криміналістом, засновником Київського юридичного товариства, але і «виявляв найсильніші українські симпатії»: брав участь у журналі «Основа», видав пам’ятку українського законодавства часів Гетьманщини «Права, по которым судится малороссийский народ».
Його старший син, Володимир, був великим фізико-хіміком, жив у Петербурзі, потім у Москві, став академіком, шановним радянським ученим: очолював інститут, одержав два ордени Леніна (залишаючись безпартійним) і помер у віці 87 років, у 1952 році. Ніякого «українського виміру», як зараз висловлюються, у його житті не видно. Інший син Олександра Федоровича, Богдан, був юристом і соціологом, членом кадетської партії й учасником знаменитої збірки «Віхи». Починаючи з 1890-го року в Україні він бував рідко, але в 1917 році переселився до Києва, взяв участь у створенні Українсько? Академії наук, однак передчасно, у травні 1920 року помер, не доживши до 52 років. Богдан завжди пам’ятав, що він українець, і в 1915 році навіть повністю розійшовся з лідером кадетської партії Петром Струве на грунті різних поглядів на українське питання.
Молодший син, Ігор, став відомим адвокатом, одним із кращих «цивілістів» Росії, автором багатьох праць, жив у Москві. Але і його покликала Україна: у 1918 році він уже міністр внутрішніх справ у Скоропадського, а пізніше емігрував до Югославії. (Винниченко зображує Ігоря Кистяковського «нахабним негідником», таємним прихильником «єдиної і неподільної», підступним ворогом української державності, але Винниченко взагалі мало для кого знайшов добре слово; ми тут у це вникати не будемо.)
І, нарешті, син Богдана Кистяковского, Георгій. Він був ровесником століття, брав участь у Громадянській війні, але не в одній з українських, а в білій армії. У 1920 році евакуювався з Криму до Туреччини, учився в Німеччині і СІЛА, став великим ученим. Він був розроблювачем вибухового механізму для атомних бомб, спеціальним радником з науки президентів США, віце-президентом Національної Академії наук США в 1965 — 1969 роках, автором книги «Вчений у Білому домі».
Отож, для російських довідкових видань «Кистяковський А. Ф. — російський юрист», «Кистяковський Б. А. — російський публіцист». А що тут скажеш? Все, що залишилося після них — книги, статті, судові промови — усі російською мовою. Далі, «Кистяковський В. А. — радянський [природно!] фізико-хімік» і навіть «Г. Б. Кистяковський — російський учений-емігрант». Останній потрапив і до енциклопедії «Російське зарубіжжя», хоча вченим став уже за кордоном і ні з російською, ні з радянською наукою ніяк не був зв’язаний. Костянтин Дмитрович Ушинський, основоположник наукової педагогіки в Росії, родом був з новгород-сіверських дворян, помер в Одесі, похований у Києві. Він прожив всього 46 років, але зробив винятково багато. Зібрання його творів видані в 11 томах, та ще випущено чотири томи «Архіву Ушинського». Чи має право Україна називати його своїм, пишатися його спадщиною? Правду сказати, він був типовим великодержавником, але багато з розроблених ним принципів створювалися немов би спеціально для нас. Так, визнаючи бажаність використання досягнень інших народів. Ушинський наполягав, що воно «виявляється нешкідливим тільки тоді, коли основи суспільної освіти твердо покладені самим народом». Лисянський — російський кругосвітній мореплавець. Пржевальський — російський дослідник Внутрішньої Азії і Тибету. Федченко — російський натураліст, дослідник Тянь-Шаню і Паміру. У родині Пржевальських розповідали, що їхнє прізвище українського походження, але зазнало, як і багато інших українських прізвищ, полонізації в шістнадцятому столітті. Зарудний — російський орнітолог і мандрівник. Миклухо-Маклай (правнук козака Миклухи, героя узяття Очакова) — російський антрополог і мандрівник, дослідник Нової Гвінеї, Булатович — російський дослідник Ефіопії. Остроградський — російський математик. Малєвич, творець «Чорного квадрату», один з найдорожчих у світі художників — російський авангардист. Родченко — російський художник, один з піонерів дизайну. І так далі, без кінця-краю.
В еміграції — у Франції, США і так далі — продовжували вважатися росіянами нащадки славних козацьких родів художник Давид Бурлюк (славетний футурист) і всесвітньо відомий диригент Ігор Маркевич. Вважалися (і вважаються) росіянами явні українці, кияни Ігор Сикорський (один з найвідоміших авіаконструкторів XX століття), великий танцюрист Сергій Лифарь, великий генетик Феодосій Добржанський. От Архипенко — живописець-авангардист і скульптор, той в еміграції оголосив себе українським художником. Та й він час від часу потрапляє до росіян.
89
Ще на Сенатській площі в 1825 році (повстання декабристів) Петро Каховський, нащадок роду Нечуй-Каховських, стріляє в героя війни 1812 року графа Милорадовича, представника чернігівського дворянства. Серед інших вождів декабристів ми бачимо Муравйова-Апостола, праправнука гетьмана Апостола, а також Рилєєва, палкого українофіла. Список декабристів, а їх кілька сот, налічує декілька десятків українських прізвищ.
90
Публіцистика А. В. Никитенка, С. С. Громеки, М. М. Стасюлевича, Д. Л. Мордовцева, А. М. Скабичевського, В. Г. Авсеєнка, Г. К. Градовського (це він написав у газеті «Голос» у зв’язку із судом над Вірою Засулич: «Мені здається, що це не її, а мене, усіх нас — суспільство судять!»), М. М. Ковалєвського, М. І. Туган-Барановського, І.І. Янжула, Д. Н. Овсянико-Куликовського і інших наших земляків зробила свій внесок у пробудження російської громадянської свідомості, у поширення передових для свого часу ідей, серед них соціально-економічних, була важливою частиною російської публіцистики.