Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
У 20-і роки В. І. Вернадський записав у щоденнику: «Сила російської культури така велика, що їй анітрошки не страшна одночасна робота українізації. Тут повинно бути спільне дружнє спілкування. І воно можливе...» Те, що це запис для себе, в особистому щоденнику, а не витяг з якоїсь урочистої промови (в офіційній обстановці бажане можна видати за дійсне), робить це свідчення мудрого вченого особливо цінним. Сьогодні воно ще справедливіше, ніж сім чи вісім десятиліть тому.
Як багато представників інженерного корпусу, я досить довго недооцінював значення мовної проблеми. Але восени 1989 року у Верховній Раді Української РСР почалося обговорення Закону «Про мови в Українській РСР», і в зв’язку з цим по телебаченню показували, як на вулиці російськомовні люди відповідають на питання: «Як ви ставитеся до того, що знання української мови стане обов’язковим?» Деякі відповіді різонули якоюсь безжалісною відсутністю такту. Хтось сказав: «Вивчу українську, якщо від цього стане більше ковбаси». Я відчув, що мені немов плюнули в душу. В той день стало ясно, що двом мовним громадам України порозумітися буде важкувато. Але в них немає іншого виходу.
Тепер доводиться постійно читати адресовані мені звернення і відозви різних суспільних і академічних груп, резолюції з’їздів, зібрань і наукових конференцій з приводу мовної ситуації в країні. Вони поділяються на дві прямо протилежні групи, і обидві шалено звинувачують одна одну в дискримінації. Культурно-мовна ситуація зображається ними настільки відмінно, що хочеться запитати, чи не в різних країнах живуть автори цих текстів. Кожна з двох сторін впевнена в істинності тільки своєї точки зору і навіть не намагається зрозуміти якусь іншу, хоча всі давно і напам’ять знають кожен доказ своїх опонентів і на кожен мають готову відповідь. Один із семінарів на тему діалогу української і російської культур хтось із його учасників назвав «діалогом глухих». Є, щоправда, одне питання, яке «російські» учасники дискусії звичайно не знаходять сил відбити. Воно звучить так: «Чи нормально, що багато поколінь росіян в будь-якім місті України, а часом навіть і в селі, могли прожити життя, так і не вивчивши азів української мови?»
Один із найталановитіших українських письменників нового покоління Юрій Андрухович описав існуючий стан справ так: «Хоча російська мова в Галичині звучить відчутно менше, ніж українська, але ні в кого з носіїв немає жодних проблем з її використанням. Можна цілком спокійно жити у Львові, щодня розмовляючи тільки по-російськи. Важко уявити собі дзеркальне відбиття подібного явища в Донецьку, наприклад, чи в Криму. Сміливець, який наважився б там говорити принципово по-українськи, змушений був би жити в постійному стресі. “Галицькі націоналісти” виявляються куди толерантнішими (а скорше за все, просто байдужішими) “інтернаціоналістів” Сходу чи Півдня». Художники слова часом згущають фарби, але це, як на мене, не той випадок. Якщо якому-небудь іноземцю, незнайомому з нашою ситуацією, розповісти, як ми радіємо з того, що «вже сьогодні на київських вулицях діти шкільного віку розмовляють між собою по-українськи» (це я знову цитую Андруховича), він напевно вирішить, що почув щось не те або йому зробили неправильний переклад. А що, до цього зовсім не розмовляли? В столиці України?
На мій погляд, можуть бути лише два критерії оцінок тих пропозицій, що вносяться по мовному питанню. Перший — чи сприяють вони міжетнічному миру, який у нашій країні ще нікому не вдалося порушити, хоча спроби були. Другий — чи сприяють вони формуванню єдиної української громадянської нації. А політичний курс мені нема потреби обирати, він записаний у нашій Конституції, прийнятій 28 червня 1996 року. Відповідно до статті 10, «державною мовою в Україні є українська мова». Відповідно до цього «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України».
Дотримуючись конституційного курсу, керівництво України не форсує події. Є завдання, які можна вирішити лише протягом тривалого терміну, і не рахуватися з цим було б нерозумно. Візьмемо армію — один із найважчих об’єктів, коли йдеться про мовне реформування. Усі 90-і роки мовою статутного спілкування в армії незалежної України залишалася російська. Хлопчик з гуцульської глибинки потрапляв до армії незалежної України і повинен був, як у колишній Радянській армії, звикати до російської мови!