Україна — не Росія

Але частіше вибір, як ми знаємо, усе-таки був протилежним: українці за походженням ставали росіянами. Всі знають, що найяскравішою зіркою російського німого кіно була Віра Холодна, але кому відомо, що вона Віра Левченко з Полтави? Тут ми маємо справу з типовим випадком. Це добре видно в такій загальнодоступній сфері, як література. Хто були головні російські передреволюційні гумористи? Аверченко і Теффі (Надія Лохвицька), відразу після революції до них додався Зощенко. До кращих російських історичних романістів належить Данилевський. Станюкович — російський морський письменник номер один. З мільйонів людей, що дивилися нескінченний телесеріал «Петербурзькі таємниці» за романом Всеволода Крестовського, навряд чи хто знав, що автор був родом з наших, з таращанських. Російські автори-українці зробили свій внесок і в дитячу літературу. У її витоків стоїть Антоній Погорєльський з його казкою «Чорна курка або Підземні жителі». Протягом двох минулих століть мільйони дітей ридали над «Гутаперчевим хлопчиком» Григоровича, що написав, крім цього, і інші видатні твори. Одним з кращих дитячих авторів російської літератури (і прекрасним літературознавцем) був Корній Чуковський. Покоління юних комсомольців виховувалися на книзі Островського «Як гартувалася сталь». Українцями за походженням були Мережковський, Максиміліан Волошин (Кіриєнко), Ахматова (Горенко), Маяковський, брати Немировичі-Данченко, безліч авторів радянського часу — аж до Костянтина Паустовського і Валентина Катаєва.[85] Чи повинні ми записати Теффі в «свої», а Гізеля ні?

Звичайно, будь-яке явище можна тлумачити по-різному. Теоретично кажучи. Гоголь міг би стверджувати, що пише мовою, синтезованою книгарями Києво-Могилянської академії, тобто — цілком своєю. Але, залишаючись на загальноприйнятій точці зору, можемо тих, що «відпали», у кращому випадку віднести до того «перехідного» чи «проміжного» культурного шару, про який мова йшла вище. Та й то лише у вигляді робочої гіпотези. Або придумати для них загальне визначення: українська діаспора в Росії. Лихо тільки в тім, що вони самі в переважній більшості своїй навряд чи погодилися б віднести себе до діаспори. У якомусь радянському оповіданні 20-х років комсомольський осередок приймає до своїх лав як почесних членів Стеньку Разіна, Омеляна Пугачова і Томаса Мюнцера. Мюнцера підказав місцевий грамотій, і осередок спершу довго в цій кандидатурі сумнівався, але все-таки затвердив і «товариша Мюнцева».