Україна — не Росія

Я не буду займатися цілеспрямованим переліком українців — російських художників, архітекторів, діячів театру, музики й інших мистецтв, гуманітарних наук, природничих наук, точних наук, медицини, техніки, політики, військової справи як дореволюційного, так і радянського часу. Для цього довелося б писати окрему книгу. Досить розкрити енциклопедії, які видані чи видаються в Росії. Ви постійно будете натрапляти на українців, що вважаються (і є! — з цим не посперечаєшся) діячами російської історії і культури.[93]

Будь-якому москвичу знайомі імена Скліфосовського, Семашка, Гамалеї, Кащенка, Бурденка, бо вони присвоєні відомим медичним центрам Москви. Природно, проста людина не сприймає ці імена як українські. «Гамалея» — це Центральний інститут епідеміології, і все. А чому так названий? Виходить, був такий російський вчений, у нас на честь іноземців інститути не називають. І, що найцікавіше, ця проста людина має рацію.

Під час роботи на «Південмаші» мені доводилося мати справу з різними московськими інститутами. Якось я звернув увагу, що більшість з них не мали меморіальних імен, але якщо це траплялося, вони були присвоєні, один до одного, на честь вчених українського походження. Інститут будівельних конструкций імені Кучеренка, Інститут неорганічних матеріалів імені Бочвара, Інститут органічної хімії імені Зелінського (до речі, Микола Дмитрович Зелінський, серед іншого, винайшов у 1915 році протигаз), Інститут геохімії і аналітичної хімії імені Вернадського, Інститут фізичних проблем імені Капиці, Термоцентр Академії наук імені Глушка, Інститут гірської справи імені Скочинського, Інститут мінеральної сировини імені Федоровського, Інститут «Гідропроект» імені Жука.

Зрозуміло, так вийшло випадково. Однак це та сама «випадкова вибірка», яку варто визнати безумовно представницькою. Вона просто ідеально відбиває єдність і нероздільність науки і техніки на просторі Російської імперії і СРСР. У найбільш спрощеному вигляді цей феномен можна описати так: у Москві — Ілушко, у Києві — Ілушков.

І в наші дні наукове «розлучення» можна вважати повністю здійсненим лише в сфері гуманітарних наук. У сферах точних і технічних наук воно буде тривати ще довго.

З цього напрошується висновок, до якого наша громадська думка ніяк не дійде. Висновок відносно того, що в Російській імперії і СРСР було спільне інтелектуальне господарство, і Україна (а не тільки Росія) має право вважати своєю не якусь частину цього господарства, а все його цілком. Сказане не спричиняє правових наслідків, скажімо, у патентній або якійсь іншій юридично значимій галузі, це лише визнання того, що тотальне взаємопроникнення науково-технічних і освітніх шкіл ніколи не дозволить нам розділити по поличках: це — українське, а це — російське. Сьогодні, по суті, все належить Росії, тому що зафіксоване, в основному, російською мовою й у межах країни, що до 1991 року для зовнішнього світу завжди була просто Росією, на які б республіки ні підрозділявся СРСР всередині самого себе. Як у часи майоратів, «старшому брату» перепадає все.