Історія ГУЛАГу

Та навіть «залишками» і «безнадійними п’яницями» з інших підрозділів НКВД не вдавалося задовольнити потребу ГУЛАГу у працівниках. Більшість радянських установ потерпали від хронічної нестачі кадрів, у ГУЛАГу ж ця нестача була особливо гострою. Навіть НКВД не було здатним продукувати достатню кількість співробітників-правопорушників для задоволення потреби у вісімнадцятикратному розширенні штатів, яке відбулося з 1930 по 1939 роки, чи у 150 тисячах осіб, яких потрібно було взяти на роботу між 1939 і 1941 роками, чи у розширенні штатів, пов’язаному з величезним зростанням системи ГУЛАГу в повоєнні роки. 1947 року, коли у загонах табірної воєнізованої охорони несло службу 157 тисяч осіб, на думку керівництва ГУЛАГу, потрібно було ще 40 тисяч[950].

До самої ліквідації системи ця проблема не переставала мучити керівництво ГУЛАГу. За винятком найвищих посад, праця у таборах не вважалася престижною або привабливою і не гарантувала добрих умов життя, особливо це стосувалося менших і віддаленіших північних лагпунктів. Загальний брак продуктів означав, що охоронці й адміністратори отримували харчові пайки залежно від їхніх звань і посад[951]. Повернувшися з перевірки північних таборів воркутинського регіону, інспектор ГУЛАГу скаржився на погані умови життя озброєних охоронців, які працювали по 14–16 годин на день у «тяжких північних кліматичних умовах», не завжди мали відповідні одяг і взуття й жили у брудних бараках. Серед охоронців поширені були цинга, пелагра та інші захворювання, зумовлені браком вітамінів, — так само, як і серед в’язнів[952]. Ще один перевіряючий писав, що у Каргопольлагу 26 вохровців отримали кримінальні вироки, багато з них — за те, що спали на постах. Влітку їхній робочий день тривав 13 годин, а після роботи вони не мали розваг. В особливо поганому становищі були охоронці з сім’ями, оскільки часто вони не мали помешкань і змушені були жити у бараках[953].

Залишити роботу було нелегко навіть посадовцю високого рівня. В архівах НКВД зберігається сумний лист норильського прокурора, який просить перевести його «з полярної зони» через погане здоров’я і виснаженість: «Коли неможливо перевести мене на посаду прокурора до іншого виправно-трудового табору, то я хотів би отримати роботу у якійсь місцевій прокуратурі або ж взагалі піти з органів прокуратури». У відповідь йому запропонували переведення до Красноярська, від якого він відмовився, оскільки умови там — Красноярськ розташований південніше Норильська, але в тому самому Північному Сибіру — були майже ті самі[954].