Історія ГУЛАГу

Справді, від самого початку статус начальників таборів був порівняно низьким. У листі, таємно переправленому із Соловецького табору на початку 1920-х років, його автор-в’язень пише, що табірна адміністрація повністю складається з розжалуваних чекістів, «засуджених за спекуляцію, здирництво, грабунки чи якісь інші порушення кримінального кодексу»[937]. У 1930–1940-ві роки ГУЛАГ ставав місцем останнього призначення посадовців НКВД, чиї біографічні дані не відповідали вимогам: ті, чиє походження було недостатньо робітничо-селянським, або чия польська, єврейська чи балтійська національність ставала підозрілою в епохи активних репресій проти відповідних етнічних груп. ГУЛАГ також був останнім притулком для просто дурнів, некомпетентних і п’яниць. 1937 року тодішній керівник ГУЛАГу Ізраїль Плінер скаржився:

«Нам дістаються залишки від інших підрозділів; до нас присилають людей за принципом "візьми, небоже, що нам негоже". Вершки цього поповнення становлять безнадійні п’яниці; тільки-но хтось стає п’яницею, його викидають до ГУЛАГу… З точки зору апарату НКВД, якщо хтось вчиняє якесь порушення, найбільшим покаранням для нього є відправлення на роботу в табір»[938].

1939 року ще один посадовець ГУЛАГу говорив, що охоронці — це «люди не другого, а четвертого сорту, справжнісінькі покидьки»[939]. 1945 року тогочасний керівник ГУЛАГу Василь Чернишов розіслав усім начальникам таборів і обласним керівникам НКВД циркуляр, у якому висловлювався жах з приводу низької якості озброєної охорони таборів, для яких характерними були високі рівні «самогубств, дезертирства, втрати і крадіжок зброї, пияцтва та інших аморальних вчинків», а також «порушення революційного законодавства»[940]. 1952 року, коли було викрито корупцію на рівні найвищого керівництва таємної поліції, першою реакцією Сталіна був наказ «заслати» одного з основних злочинців, який невдовзі після того став заступником начальника Баженовського табору на Уралі[941].

Власні архіви ГУЛАГу підтверджують переконання одного колишнього в’язня, сформульоване у дуже м’якій формі: як охоронці, так і адміністратори були «найчастіше людьми дуже обмеженими»[942]. Наприклад, з 11 осіб, які мали звання «начальник ГУЛАГу» — керівник рівня всієї системи таборів, — між 1930 і 1960 роками тільки п’ятеро мали якусь вищу освіту, а троє так і не пішли далі початкової школи. Ті, хто призначався на ці посади, нечасто працювали на них довго: за 30 років тільки двоє — Матвій Берман і Віктор Насєдкін — пропрацювали понад п’ять років. Ізраїль Плінер був начальником ГУЛАГу всього рік (1937–1938), а Гліб Філаретов — три місяці (1938–1939)[943].