Поштова лихоманка

— О, мені достатньо просто скласти ці руки в молитві, пане Злотний. Хіба це не загальновідомо? — сказав Мокр, викликавши загальні веселощі. — А де вже ви наклали руки на сто тисяч доларів? 

— Ха. Я приймаю парі! Побачимо, хто посміється завтра, — грубо відказав Злотний. 

— З нетерпінням на це чекаю, — кивнув Мокр. 

«От тепер ти в мене в руках, — подумав він. — В руках. Ти розлютився. Ти робиш помилки. Ти вже йдеш по дошці[68]». 

Він видерся на диліжанс і обернувся до натовпу. 

— Ґеноя, пані та панове! Ґеноя або провал! 

— Оце-то хтось провалиться! — вигукнули в натовпі. 

Мокр вклонився, а коли випростався, його погляд зустрівся з поглядом Коханни Краси Любесерце. 

— Ви вийдете за мене, панно Любесерце? — гукнув він. 

Натовп зреагував дружним «О-о-о», а Сахариса завертіла головою, як кішка в пошуках чергової миші. Як шкода, що в газеті тільки одна перша шпальта! 

Панна Любесерце випустила з губ кільце блакитного диму. 

— Поки що ні, — спокійно сказала вона. 

Натовп розродився сумішшю схвальних вигуків та критичних «бу». 

Мокр змахнув рукою, стрибнув на передок поряд із візником і сказав: 

— Поїхали, Джиме. 

Джим, просто заради звуку, ляснув батогом, і диліжанс рушив під загальний схвальний гамір. Мокр озирнувся й роздивився в натовпі пана Поні, який цілеспрямовано проштовхувався в напрямку диспетчерської вежі. Мокр зручніше вмостився на передку і став роздивлятися вулиці, що пропливали повз у світлі ліхтарів диліжанса. 

Можливо, в його душу просотувався переможно-золотий колір його костюма. Він відчував, як його сповнює щось на кшталт туману. Коли він змахнув рукою, йому здалося, що в повітрі лишилися іскри. Він досі неначе летів. 

— Джиме, гарний у мене вигляд? — спитався він. 

— Та, пане, в цій темряві не дуже розбереш, — відповів візник. — Можна, я дещо у вас запитаю? 

— Та будь ласка. 

— Чому ви дали тим виродкам лише кілька сторінок? 

— З двох причин, Джиме. По-перше, завдяки цьому ми маємо вигляд добряків, а вони — плаксивих дітлахів. А по-друге, вся фішка — в кольорових ілюстраціях. Я чув, на кодування кожної потрібна ціла вічність. 

— Та ви такий різкий, порізатися можна, пане Губперук! Га? Тільки так! 

— Женіть блискавкою, Джиме! 

— О, я знаю, як підігнати цих конячок, не сумнівайтеся! Хай-я!  

Батіг ляснув знову, і стукіт копит луною розкотився серед стін. 

— Шестірка коней? — спитав Мокр, коли диліжанс гуркотів Брод-Веєм. 

— Еге ж, пане. Це моя фірмова тема, все одно, що написав би своє ім’я на диліжансі, — пояснив Джим. 

— Коли доїдемо до старої вежі чаклуна, пригальмуйте трохи, добре? Я там зійду. Ви взяли охорону? 

— Чотири особи, пане Губперук, — повідомив Джим. — Лежать на дні диліжансу, щоб їх не помітили. Поважні та варті довіри панове. Я їх знаю, ще відколи вони пацанами були: Гаррі Ненажера, Тепп Ломичереп, Гармстворт Стражденний тілом і Джо Тозер на прізвисько Безносий. Ми з ними давні друзяки, пане, не турбуйтеся, і вони прагнуть влаштувати собі невеличкі вихідні в Ґеної.