Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Римське прикордоння, так само як китайське, стало місцем, де селилися варвари (так кожна імперія називала чужинців) і потім діставали від імперії плату за захист від інших варварів, що намагалися до неї долучитися. Для імператорів це була ситуація вибору між втратами. Коли германські готи (що тепер воювали на боці римлян) 429 року в Іспанії перемогли германських вандалів (що воювали проти Риму), вандали посунули до північної Африки. Можливо, в це важко повірити, але тоді теперішня туніська пустеля Сахара була римським хлібним кошиком, десять тисяч квадратових миль зрошуваних полів, що щороку експортували до Італії півмільйона тонн зерна. Без цих харчів місто Рим голодувало б, без податків з них Рим не міг би платити своїм германцям за війну проти ворожих германців.
Протягом наступних десяти років блискучі римські генерали та дипломати (часто германського походження) примудрялися стримувати вандалів на місці, а Галію та Іспанію лояльними, але 439 року все завалилося. Вандали захопили внутрішні землеробські землі Картагена і раптово зреалізували римський сценарій найгіршого випадку.
Володарі Константинополя часом бували цілком задоволені боротьбою своїх потенційних суперників у Римі, проте перспектива реального розвалу західних частин імперії стривожила східного імператора Теодосія II достатньо, аби він відрядив великі сили допомагати звільняти теперішній Туніс. Але коли 441 року його військо зібралося, імперії було завдано ще одного удару. Новий король гунів Атила — "Батіг Божий", як називали його римські автори, — вдерся до Балкан, ведучи за собою не лише люту кавалерію, а ще й новітні облогові знаряддя. (Цю технологію їм могли принести втікачі з Константинополя; 449 року посол Теодосія описував зустріч із таким вигнанцем при дворі Атили.)
Коли його міста почали кришитися під ударами гунських таранів, Теодосій скасував напад на вандалів. Він врятував лише Константинополь, але для Риму це були чорні дні. Близько 400 року н. е. місто ще мало десь 800 000 мешканців; на 450 рік три чверти з них полишили місто. Прибуток від податків висох, отже, військо випарувалося, і що гірше були справи, то більше узурпаторів намагалися захопити трон. Атила саме в цей момент вирішив, що з Балкан він вже вичавив все, що було можливо, й повернув на захід. Напівготський командувач римських західних армій спромігся переконати готів, що Атила був і їхнім ворогом, і на чолі майже цілковито германських сил завдав Атилі єдиної поразки за всю його кар'єру. Атила помер раніше, ніж зміг помститися. Вибухнувши, як посудина з кров'ю, під час пиятики з нагоди свого надцятого одруження, Батіг Божий пішов до свого творця.
Без Атили рухла імперія гунів розпалася, залишивши імператорам у Константинополі змогу спробувати знов скласти західну імперію докупи, але усіх компонентів — грошей, кораблів, сильних римлян, вартих підтримки, — бракувало аж до 467 року. Випорожнивши свою скарбницю, східний імператор відрядив адмірала Василіска з тисячею кораблів відвойовувати північну Африку та заліковувати фінансового стрижня західних провінцій.
Зрештою, долю імперії визначив вітер. Влітку 468 року, коли Василіск оточив Картаген, бризи мусили бути спрямовані на захід уздовж берегів північної Африки й рухати кораблі Василіска. Але в останній момент вітер зсунувся і захопив їх у пастку біля берега. Вандали відправили до навантажених римських кораблів запалені корпуси старих кораблів — та сама тактика, що англійці 1588 року застосують проти іспанської армади. Стародавні кораблі, з мотузками, сухими, як трут, з дерев'яними палубами та полотняними вітрилами, протягом секунд перетворювалися на пекло. Скупчені один на одному, в паніці нездатні відтягти запалені кораблі жердинами, не маючи де рятуватися, римляни зовсім втратили порядок. Вандали прийшли вбивати, і все скінчилося.
У п'ятому розділі я говорив про теорію великих людей в історії, згідно з якою події формують унікальні генії, як-от Тиглатпаласар в Асирії, а не великі безособові сили на кшталт старосвітового обміну. Іншим боком монети великих людей є теорія недолугих ідіотів у історії. Що було б, маємо ми спитати, якби у Василіска вистачило розуму не втрапити в пастку біля берега[194]? Можливо, він повернув би Картаген під владу Риму але чи відновило б це фінансову вісь Італія — північна Африка? Може бути; вандали перебували в Африці менше сорока років, і Римська імперія, можливо, змогла б швидко відбудувати економічні структури. І знову ж, можливо, ні. Одоакр, король готів, найсильніший сильний чоловік у західній Європі, вже поклав око на Італію. 476 року він написав Зенонові, імператорові Константинополя, і виклав спостереження, що світ більше не потребував двох імператорів. Зенонова слава була достатньою для будь-кого, казав Одоакр і запропонував, що він буде від імени Зенона керувати Італією — звичайно, лояльно. Зенон добре зрозумів, що Одоакр насправді оголошував, що бере Італію під свою владу, і зрозумів також, що сперечатися вже було не варто.
194
Звичайно, за припущення, що Василіск справді був недолугим ідіотом. Римляни віддавали перевагу конспіративним теоріям, звинувачували Василіска в хабарництві та ледве не лінчували його.