Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Хоча Гоголь урочисто заприсягнувся в першому томі «Мертвих душ» створити продовження, яке розкриє велич Росії, його єдиною прозою, що прославила російський націоналізм, залишається «Тарас Бульба» в редакції 1842 року. Незважаючи на те, що це переробка попередньої версії повісті з книги «Миргород» (1835), Гоголь влив у неї націоналістичний російський настрій, вставивши його — хоч і не без певних неясностей — до оповіді та мови персонажів. Це єдиний прозовий твір, у якому Гоголь робить ідеологію російського націоналізму невід’ємною частиною оповіді та не зводить його, як у «Мертвих душах», до простих анонсів наступних томів або до скомпрометованих іронією відступів. Та все-таки в тому був інший вид іронії, адже замість прославлення російського націоналізму через відповідний образ самої Росії Гоголь вкладає його в тему з української історії — тему, яку найвищою мірою використовував український націоналізм. Гоголівський російський національний костюм пошитий з української тканини: вона випрядена з етнокультурної специфіки та історичної боротьби українських козаків. Вочевидь, не спроможний побачити Росію в цих умовах, замість цього Гоголь русифікує своїх українських козаків. Це переконливо доводить, що гоголівська русифікація першої версії «Тараса Бульби» була покликана попередити звинувачення у браку патріотизму, що його Гоголь очікував від рецепції «Мертвих душ»[297]. Втім, на додачу до оборонної тактики, вона також була певним визнанням безсилля, яке виявилося тривалим. Добре усвідомлюючи, що російська публіка очікувала націоналістичної прози в манері «Тараса Бульби», але взятої з російського життя (у своїй рецензії на «Мертві душі» про це говорить Шевирєв), Гоголь, проте, виявився нездатним задовольнити цю вимогу. 1842 року «Тарасом Бульбою» Гоголь запропонував своїй аудиторії те, що «Мертві душі» забезпечити не зуміли.

У рамках кампанії зі встановлення свого публічного образу як росіянина «Тарас Бульба» 1842 року знаменує вирішальний поворот для Гоголя, оскільки кладе свій український націоналізм на олтар російського. У виданні 1842 року козаки більше не пишаються своєю українською самобутністю, а виявляють вірність ідеї Русі. Русь тут виступає не як передусім історична сутність (хоч такими були її корені), а понадчасова культурна спільнота православних східних слов’ян. Саме тому в цьому розділі про «Тараса Бульбу» я використовуватиму терміни «Росія» і «російський». Під проводом могутніх великоросійських царів такі спроектовані на минуле «росіяни» покликані представити російську націю у гоголівській сучасності. Мета Гоголя — примирити імперію та націю у своєму творі. Він виокремлює з Російської імперії певний культурний простір, що може бути визначений як нація, відповідно до релігійних, етнічних і культурних критеріїв спорідненості, які він вважав істотними. Вдаючись до такого прийому, він водночас розширює ідею нації та звужує її. З одного боку, Гоголь робить правлячу націю, складену з етнічних великоросіян, ширшою категорією, об’єднуючи їх із культурно, релігійно й етнічно близькими українцями (білоруси, вочевидь, також сюди входять). З другого ж, він виключає решту населення імперії. Отже, гоголівська ідея російської нації має справу з умовами імперії, допускаючи змішування більш ніж одного народу, хоч водночас забезпечує життєздатне ядро ідентичності, заперечуючи право на входження в неї представників інославних, неслов’янських народів.