Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Пропонується конкретна інструкція. Знайомлячись із романом, читачі повинні записувати місця, в яких зображення Гоголя відповідають правді їхнього власного російського життя, а які — ні. Не рекомендується використання складної мови та стилістичних прикрас, оскільки авторові потрібні просто сирі, неперетравлені дані про російське життя. Звіти слід надсилати Плєтньову або Шевирєву.

За допомогою цієї передмови Гоголь перетворює «Мертві душі» на спільний проект, який він поділяє з усім російським народом. Він заходить настільки далеко, що ставить публікацію наступних томів у залежність до отримання запитаної інформації від своїх читачів. Незважаючи на очевидну мету такої командної взаємодії — отримати правдиву інформацію про Росію, Гоголь також, здається, має намір позбутися обтяжливої авторської відповідальності на цей роман. Він цілком визнає, що не може бачити Росію в будь-який інший спосіб і звертається до своїх читачів з проханням просвітити його. У цьому проханні до своїх читачів про співпрацю Гоголь вдається до топосу середньовічних передмов, найчастіше з житій святих, які він тоді читав, у яких ченці-книжники проголошували власну гріховність і зверталися до своїх читачів з проханням виправляти їх. Гоголь представляє себе якраз таким скромним, доброчесним служителем правди, пояснюючи недоліки своєї оповіді власними промахами й обмеженим горизонтом. Він також підкреслює, що він у серці радше росіянин, аніж упереджений українець. Він повторює займенник «наш» — наше государство, наша русская земля або наши недостатки — чотири рази на першій сторінці, рішуче включаючи себе до тієї самої національної спільноти зі своєю аудиторією. Передмова має на меті заперечити характеристику деяких критиків про Гоголя як небезпечного чужинця. Гоголь визнає себе невинним перед звинуваченням у цілеспрямованому наклепі і вдає, що його провина — лише у звичайному невігластві.

Удавання було оборонною стратегією, спільною для українських письменників, аспектом стереотипної «хитрості», що становила відповідь на вимоги до роботи в імперській культурі. Схоже, в цій передмові Гоголь повертається до своєрідної стратегії Рудого Панька — компанійського простака (він звертається до своїх читачів неформально у другій особі однини), котрий дозволяє читачам відчути свою перевагу. Погляд на передмову як просто маску — гоголівський прийом, що непрямим чином підтверджується автопрезентацією Гоголя в тексті, опублікованому через кілька місяців, «Вибраних місцях із листування з друзями». У прямій суперечності з авторським образом із передмови до «Мертвих душ» 1846 року у «Вибраних місцях» не міститься й натяку на коливання або невігластво Гоголя у проблемах, що стосуються сучасної Росії. Навпаки, у них продемонстровано компетентність, передбачення і надмірну, якщо не зарозумілу самовпевненість, радше бажання повчати росіян у російських проблемах, ніж отримувати від них уроки. У передмові завдано образи західникам. Отечественные записки виступили із їдким зауваженням щодо авторського наміру «виправити» свої помилки, мовляв, найбільша вартість цього видання полягає в тому, що воно містить незмінний оригінальний текст[295]. В Записках також було опубліковано відкритий лист від читача, який відреагував на заклик Гоголя. Однак замість надання Гоголеві інформації про Росію читач виступає з критикою гоголівської передмови, дратівливо вказуючи на її нісенітниці та суперечності. Приміром, він дивується, навіщо Гоголь публікує перший том у незмінному вигляді, зізнаючись водночас у його численних помилках[296].