Піти й не повернутися

А він, дурень, боявся колись за своє життя, коли міг легко і непомітно загинути в бою, до останньої хвилини борючись із ворогом. Тепер така загибель зі зброєю в руках здавалася йому розкішшю. Він майже заздрив тисячам тих щасливих, що знайшли свій кінець на полях численних боїв. Сам же, виходячи з бою живим, він приховував у собі тихеньке задоволення, що куля поминула його. Ну що дали йому ці зайві місяці життя, сповнені щоденних тривог, малих і великих страждань, холоднечі й голоду, що завершувалися тепер усе тим же банальним на війні результатом — смертю.

Правда, за п'ять партизанських місяців він дещо зробив для свого обов'язку громадянина, бійця і комуніста. Хай не так, як хотів — як дозволили обставини: кілька ворогів усе-таки знайшло смерть од його руки. Тільки це й втішало, це взагалі виправдовувало двадцятишестирічне існування на світі.

Бо що він корисного зробив ще людям, якщо навіть не посадив дерева, не викопав колодязя, не вбив жодної гадюки — без чого, за східним повір'ям, не можна вважати вдалим ні одне життя на землі.

На його долю випало чимало нелегкого, навіть жахливого. Але був обов’язок. Він визначав там, де було надто заплутано, він вів, коли не було жодної стежки, він вимагав майже неможливого.

Та ось прийшов кінець і йому.

Загибель його певним чином тягла за собою загибель усього, що мало хоч які-небудь відношення до його особи, — безповоротно відходив у небуття навколишній світ із його минулим, сучасним, а також майбутнім. І він думав, якщо життя не дуже збідніє від того, що зникне ще одна не вельми значна істота, що тільки могла, але нічим не збагатила його, так він, Сотников, втрачає усе, щоб ніколи більше не набути нічого.

Але тепер, коли Сотников дійшов до кінця, був ледве живий од хвороби, рани і знемоги, він став відчувати в собі нові, не виявлені досі якості. Передусім зникла непевність, яка завжди пригнічувала його на війні, коли навіть найближче майбутнє ховалося в розпливчастому тумані невідомості. Тепер же все було певно і категорично, смерть усе визначала навіки. Щоб не тішити себе марними надіями, він відкинув усі властиві життю мрії, знав: попереду нічого. До певної міри це здавалося навіть полегкістю, бо дало можливість суворо визначити його вибір. І коли що-небудь турбувало його ще, то це деякі обов'язки в стосунках до людей, що волею часу чи випадку опинилися тепер поруч. І він зрозумів, що насамперед треба, мабуть, визначити своє ставлення до них, бо це ставлення, певно, й стане останнім проявом його «я» перед тим, як воно зникне навік.

Примирившися зі своєю смертю, Сотников кілька коротких годин мав якусь наче незалежність од хижої сили ворогів. Тепер він міг повною мірою дозволити собі таке, що в інший час утруднювалося обставинами, турботами за власне життя, — тепер Сотников відчував у собі нову можливість, не підвладну ні ворогу, ні обставинам і нікому в світі. Він уже не боявся нічого, і це давало йому певну перевагу над іншими і перед собою колишнім теж. Звичайно, то була перевага смертника, та вона була, мабуть, головною і вже напевне останньою реальною цінністю в його житті. Правда, він розумів, що користі йому з того, певно, буде не багато, собі він уже нічим не міг допомогти, але, певно, він міг дещо зробити для інших.