Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ану вискакуй! Добровільно, але обов'язково! — тим часом крикливо підганяв Стась.
Петро в кутку перший звівся на ноги, застогнавши, почала вставати Дем'яниха; трудно підводячись, заляпав руками по стіні Сотников. Рибак безтямно зиркнув на його зболіле, страшне, як у мерця, обличчя, на якому, мов у божевільного, палали гарячково запалі очі, й, щось не додумавши й не відчувши, ступив до виходу.
— Давай, давай! Двадцять хвилин лишилося! — підганяв поліцай, заходячи в їхнє смердюче стійло. — Ну, ти, одноногий! Скоріше!
— Геть руки! Я сам! — прохрипів Сотников.
— А ти, жиденя, чого ждеш? Ану вимітайся! Не хотіла зізнатися, будеш на вірьовці гойдатися. — Стась засміявся від свого дотепу і зразу ж визвірився: — Геть, юда паршива!
По слизьких засніжених східцях вони вибралися на подвір'я. Рибак мляво переступав ногами, не застібаючи кожушка і не помічаючи морозної свіжості, що після ночі в смердючому підвалі п'янила його, і помалу хитався з боку на бік. Навпроти од виходу з підвалу стояло чоловік шість поліцаїв із гвинтівками. Вони чекали. Був невеликий морозець, погода випала хмарна і вітряна, з димарів над стріхами шалено мчали рвані кудли диму.
Рибак став перед ганком, поруч спинилася Дем'яниха і Бася, що тепер тулилася до цієї жінки, мерзлякувато притискуючи одну до одної босі зашкарублі ступні. Петро з поважною відчуженістю на всім своїм Старечім обличчі став трохи віддалік. Стась, лаючись, виволік по східцях Сотникова і зразу ж стомлено кинув його на сніг. Але той натужно звівся на ноги і випростався у своїй пожмаканій, скривавленій шинелі.
— Де слідчий? Покличте слідчого! — сказав він глухуватим голосом. Рибак спохватився, що і йому теж дуже треба до слідчого, і, стараючись якомога лагідніше, заговорив до поліцаїв:
— Ведіть нас до слідчого. Він учора казав…
— Заведемо, аякже! — з уїдливою багатозначністю натякнув мордатий поліцай. Він шмагонув по полі вірьовочкою, що тримав у руці, й рішуче ступив назустріч. — Ану, руки!
Нічого не вдієш, Рибак дав руки, той хвацько заломив їх назад і з допомогою другого почав туго скручувати за спиною. Рибак поморщився не так од болю в зап'ясті, як од смутку, що охопив його, — це ж справді був кінець.
— Повідомте слідчого. Нам потрібний слідчий, — вимовив Рибак не дуже, однак, рішуче, все більше відчуваючи, як земля хилиться кудись з-під його ніг.
Але поліцай позаду тільки злісно смиконув:
— Пізно! Відслідчилися!
— Як це відслідчилися? — закричав Рибак і глянув через плече: якась неголена в білій щетині пика, блимаючі, як у свині, оченята, в яких було нахабство й зневага до нього, — криком такого не злякаєш. І тоді він із жахом потопаючого схопився за єдину можливість — просити.
— Ну покличте Портнова. Я вас прошу. Люди ви чи ні Але до Портнова, мабуть, було далі, ніж до смерті. Ніхто йому навіть не відповів.
Тим часом руки його були вправно зв'язані тонкою вірьовкою, котра боляче врізалася в шкіру, і його відштовхнули убік. Взялися за Дем'яниху.
— Ти, клич сюди слідчого, — кашляючи, настійливо вимагав Сотников од Стася, що з гвинтівкою за плечем клопотався біля Дем'янихи. Але той навіть не глянув на неборака, він, як і всі вони тут, наче оглух до їхніх прохань, немов це були не люди, а якісь тварини. І це ще більше переконало Рибака, що справи їхні погані. Буде смерть… Але як же тоді?.. Чому ж не наважився він тоді, коли були вільні руки? Відчуття єдино зручної і безнадійно втраченої можливості зовсім приголомшило його. Щось у ньому жалісно затремтіло всередині від усвідомлення якоїсь своєї помилки, і він розгубленим поглядом водив довкола. В цей час із приміщення на ганок один за одним почало виходити начальство — якісь чини у новій поліцейській формі: чорних короткуватих шинелях з сірими комірами і такими ж обшлагами на рукавах, при пістолетах; за ними вийшло четверо німців, мабуть, офіцерів, у довгих шинелях і картузах із високо задраним верхом. Чоловіків зо три, одягнені в цивільні пальта і закутані шарфами, боязливо позирали на німців і трималися збоку, ніби гості, запрошені на чуже свято. Поліцаї на подвір'ї шанобливо притихли, помітно випрямилися. Хтось квапливо порахував ззаду:
— Один, два, три, чотири, п'ять…
— Усе готово? — запитав із ганку плечистий поліцай із маленькою кобурою на животі. Саме ця кобура, а також постать дужого, помітного серед інших чоловіка, привернула увагу Рибака: це начальник. Тільки-но він подумав про це, як позаду сипло заговорив Сотников: