Піти й не повернутися

У ранковій дрімотній тиші виразно затупали чоботи, зверху чутно глухі голоси, гучніше загрюкали двері. Тут, у підвалі, найдужче було чути ці двері, часом від їх сильного стуку аж сипалося зі стелі. Рибак не спав: підкорчивши ноги, мовчки лежав на боці під стіною і слухав. Тепер вся його увага перейшла на слух. У віконці трохи світліло, мабуть, надворі вже розвиднялося, і в цій їхній камері теж стало дещо видно. З ранкової сірості виникали безладні, наче зібгані постаті арештантів: Дем'яниха під стіною навпроти, далі в кутку потроху ворушилася висока хутряна шапка Петра; Басі, правда, майже не будо видно в густій ще пітьмі під вікном. Сотников, як і досі, лежав на спині поруч і задишливо сопів. Якби не це його сопіння, можна було б подумати, що він неживий. Наставав важкий день, мабуть, останній день їхнього життя, вони усі передчували те і мовчали, кожен окремо переживаючи свою тугу і свою біду.

Чоботи наверху затупали частіше, грюкали двері. І раптом у підвал увірвався гомін із подвір'я. Рибак підняв голову, притулився потилицею до стіни. Слів не можна було розібрати, але було очевидно, що поліцаїв зібралося більше, ніж учора. Що вони думали робити? І чому ніхто не спускається у підвал? Наче забули про них.

Хтось пройшов понад самою стіною, чути, як риплять чоботи по снігу, поблизу од віконця щось стукнуло, потім якось дуже близько почувся грубий хриплуватий голос:

— Та тут усього тільки три.

— А лопата ще була. Лопату подивись.

— Що мені лопата. Заступ треба.

Щось гучно забрязкало, потім прорипіли кроки і знову поблизу все стихло. Але ця коротка розмова сумним сполохом сколихнула Рибака: навіщо заступи? Заступи лише для того, щоб копати, а що тепер можна копати? Окоп? Канаву? Яму? Певно, яму, але для кого?

І тут він згадав: мабуть, сконав той поліцай.

Він повернув голову, запитально подивився перед собою. Дем'яниха з-під пожмаканої хустки також тривожно, напружено дивилася на нього; в кутку закляк, не ворухнувся Петро. Ніхто не сказав ні слова, всі дослухалися, таїли в душі страх і непевність.

Ця їхня непевність тривала, однак, недовго. Через якусь хвилину за стіною знову затупали, і так рішуче, що ні в кого не виникало сумніву — йшли в підвал. Коли забрязкали перші двері, Рибак швиденько сів, відчувши, як недобре стрепенулося в грудях серце. Обіч почав ворушитися і кашляти Сотников. «Розчинять — кинутись, збити з ніг і в двері», — із запізнілою рішучістю подумав Рибак, але одразу ж збагнув: ні, так не вийде! А двері справді вже розчинилися, в камеру шибонуло холодом, зимовою свіжістю, і неяскраве світло зразу освітило їхні п'ять сірих стривожених облич. У дверному отворі з'явився спритний Стась, за ним, похмуро дивлячись, маячив хтось ще з гвинтівкою на плечі.

— Генуг спати! — на все горло закричав поліцай. — Відіспалися! Виходь: ліквідація! «Значить, не помилилися, справді кінець, — майнуло в збентеженій свідомості Рибака. — Якби когось одного, а коли всіх, значить…» Він, розслаблений, обм'яклий, раптом утративши всі свої сили, з натугою підібрав ближче ноги, поправив шапку на голові й лише потім обіперся на солому, щоб устати.