Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
І Сотников просто і легко, як щось елементарне й зовсім логічне в його становищі, прийняв останнє тепер рішення: все узяти на себе. Завтра він скаже слідчому, що ходив у розвідку, мав певне бойове завдання, в перестрілці поранив поліцая, що він командир Червоної Армії й ненавидить фашизм — хай розстрілюють його. Всі інші тут ні при чому.
По суті, це було жертвування собою заради порятунку інших, але не менше, ніж іншим, це жертвування було потрібне і йому самому. І справа тут не в наївних ілюзіях — просто в Сотникові усе протестувало від однієї тільки думки, що його смерть стане марною випадковістю з волі цих п'яних прислужників. Як кожна смерть у боротьбі, вона мусить щось стверджувати, щось заперечувати і по можливості здійснити те, що не встигло здійснити життя. Інакше — навіщо тоді життя? Надзвичайно трудно дається воно людині, щоб нерозважливо ставитися до його кінця.
Було холодно, час од часу він здригався і глибше ліз під шинелю. Та, як завжди, прийняте рішення дало полегкість, нестерпна на війні невизначеність тепер відступила. Він уже знав, де відбудеться його остання сутичка з ворогом, і знав, які займе позиції. З них він не відступить. І хоч цей поєдинок йому не обіцяв великої перемоги, він був спокійний. У ворога зброя, сила, та в нього теж є на чому постояти в кінці. Він їх не боявся.
Знеможено зігрівшись під шинелею, він знову непомітно заснув.
Приснився йому недоладний плутаний сон.
Трохи навіть дивно було, що саме такий сон міг присниться в останню ніч. Колись він усе гадав, який із його снів віщуватиме йому загибель, і думав, що це мусить бути незвичайний сон, певно, особливого змісту сон — такий, що відразу стане зрозуміло: далі сьогоднішнього йому не прожити. Тепер же приснилося щось із дитинства, і серед дрібного, яке не запам'яталось, — якась безглузда сцена з батьковим маузером. Нібито Сотников почав витягати його з кобури, трохи повернув набік і відламав ствол, котрий, як виявилося, був не сталевий, а наче олов'яний, як у пугача. Сотников дуже злякався, хоча в той час бачив себе не хлопчиком, а майже теперішнім чи, може, курсантом, бо, здається, все те відбувалося в рушничному парку училища. Він стояв коло піраміди зі зброєю і не знав, як бути: ось-ось сюди мав зайти батько. Сотников кинувся до піраміди, але там не було жодного вільного місця, в усіх гніздах стояли гвинтівки. Тоді він тремтячими руками розчинив бляшані дверці грубки і засунув кобуру із маузером у чорну смердючу відтулину топки.
Наступної хвилини там засвітився вогонь, але не полум’я, а розпалений блискотливий жар, в якому ніби плавилося щось яскраве, і він став навпроти, не знаючи, як погасити його. А поруч стояв батько. Але він навіть не згадав про маузер, хоча в сина було таке відчуття, що батько знав про цей випадок. Він тільки присів навпочіпки перед грубкою і роздумливо сказав дуже невеселим голосом: «Був вогонь, і була найвища справедливість на світі…»
Невідомо, чи довго горів той вогонь у грубці, але свідомість Сотникова знову охопив морок забуття, а трохи згодом йому стало чути невиразні звуки поблизу: тупіт ніг, шурхотіння соломи і стишений, нічний голос старого. Коли прийшло відчуття реальності, Сотников зрозумів, що це відганяли пацюків. Остаточно пробуркавшись, він довго болісно відкашлювався, все думаючи, що б міг означати той сон і який у ньому таїться сенс. І якось поступово й природно його думками оволодів щемливий спогад про дитинство.
Маузер — не прикмета дурного сну, він справді був у батька, колишнього червоного кіннотника і колишнього поручика з двома «георгіями» на грудях — батькове фото після тієї війни він часто бачив у гарній, із золотими павичами маминій скриньці, що стояла в спальні. Маузер був його захопленням, його дитячою мрією. Іноді, маючи вільний час і добрий настрій, батько виймав із комода цю таємничу штуковину і дозволяв синові хіба що притримати за жовту дерев'яну кобуру — самому було не впоратись одноруч: праву його руку, поранену на війні, тоді відбирало, і він все менше володів нею. Це були радісні хвилини, якась невимовна тремтливість сповнювала хлопця, але на тому його допомога й кінчалася. Він міг тільки дивитися, як батько протирав пістолет, але ніколи йому не було дозволено навіть погратися з ним. «Зі зброєю і нагородами гратися забороняється», — казав батько, і хлопець не упирався, не перечив. Слово батька було законом, дома панував його непохитний культ. А втім, це й зрозуміло: батько його був відомою в місті людиною, учасник і герой громадянської війни, котрий тільки через каліцтво і свою надмірну гордість, як казала мати, змушений був заробляти на хліб лагодженням годинників.