Піти й не повернутися

І Сотников просто і легко, як щось елементарне й зовсім логічне в його становищі, прийняв останнє тепер рішення: все узяти на себе. Завтра він скаже слідчому, що ходив у розвідку, мав певне бойове завдання, в перестрілці поранив поліцая, що він командир Червоної Армії й ненавидить фашизм — хай розстрілюють його. Всі інші тут ні при чому.

По суті, це було жертвування собою заради порятунку інших, але не менше, ніж іншим, це жертвування було потрібне і йому самому. І справа тут не в наївних ілюзіях — просто в Сотникові усе протестувало від однієї тільки думки, що його смерть стане марною випадковістю з волі цих п'яних прислужників. Як кожна смерть у боротьбі, вона мусить щось стверджувати, щось заперечувати і по можливості здійснити те, що не встигло здійснити життя. Інакше — навіщо тоді життя? Надзвичайно трудно дається воно людині, щоб нерозважливо ставитися до його кінця.

Було холодно, час од часу він здригався і глибше ліз під шинелю. Та, як завжди, прийняте рішення дало полегкість, нестерпна на війні невизначеність тепер відступила. Він уже знав, де відбудеться його остання сутичка з ворогом, і знав, які займе позиції. З них він не відступить. І хоч цей поєдинок йому не обіцяв великої перемоги, він був спокійний. У ворога зброя, сила, та в нього теж є на чому постояти в кінці. Він їх не боявся.

Знеможено зігрівшись під шинелею, він знову непомітно заснув.

Приснився йому недоладний плутаний сон.

Трохи навіть дивно було, що саме такий сон міг присниться в останню ніч. Колись він усе гадав, який із його снів віщуватиме йому загибель, і думав, що це мусить бути незвичайний сон, певно, особливого змісту сон — такий, що відразу стане зрозуміло: далі сьогоднішнього йому не прожити. Тепер же приснилося щось із дитинства, і серед дрібного, яке не запам'яталось, — якась безглузда сцена з батьковим маузером. Нібито Сотников почав витягати його з кобури, трохи повернув набік і відламав ствол, котрий, як виявилося, був не сталевий, а наче олов'яний, як у пугача. Сотников дуже злякався, хоча в той час бачив себе не хлопчиком, а майже теперішнім чи, може, курсантом, бо, здається, все те відбувалося в рушничному парку училища. Він стояв коло піраміди зі зброєю і не знав, як бути: ось-ось сюди мав зайти батько. Сотников кинувся до піраміди, але там не було жодного вільного місця, в усіх гніздах стояли гвинтівки. Тоді він тремтячими руками розчинив бляшані дверці грубки і засунув кобуру із маузером у чорну смердючу відтулину топки.