Піти й не повернутися

Сталося це ще до колгоспів. У них був гарний буланий коник, щирий і витривалий, хіба що трохи молодий і надто рухливий. Одначе Коля Рибак ладив із ним непогано. В селі хлопчаки рано беруться за господарську роботу, в свої неповні дванадцять років Коля уже спробував помалу і косити, і орати, і боронувати. Умів уже запрягти і розпрягти, не вистачало сили хіба тільки засупонити хомут, потрібно було кликати когось із дорослих, але поволі навчився й цього. Мусив учитися, бо роботи вистачало, — батько мав три наділи землі, щоб обробити її, ніхто в їхній сім'ї не знав перепочинку ніколи.

Тоді з поля возили снопи.

Це була вже зовсім хлоп'яча справа. Весь день Коля трясся в порожньому тряскому возі через поле, зате відтіля, сидячи на високому возі зі снопами, поважно їхав у село на свій тік. Дорога була знайома, вивчена до найменших дрібниць. Він знав напам'ять, де треба повернути трохи вбік, де їхати по колії, як оминути глибоку з водою вибоїну в лузі. Найнебезпечнішим місцем була Капцова гора — косогір, спуск і вузький ярок над урвищем. Але й там Коля справлявся непогано, віз тільки-но хилився, коник тримав, хоча хомут іноді насувався на його голову до самих вух. Усе обходилося добре. Того разу батько підібрав останні бабки в кінці ниви і, мабуть, поклав на віз трохи забагато — ледь вистачило вірьовки, щоб ушнурувати воза. До нього на самий верх злізла ще семилітня сестричка Маня і сусідська дівчинка Люба. Сусіди, Михайло з дружиною, теж скінчили роботу і пішли додому.

Всю дорогу вони тихо їхали, перевалюючись на високому возі. Коля, як завжди, непогано правив конем. Перетнули Капцову гору, дорога пішла у вибалок. І тоді щось у збруї тріснуло, кінь не витримав, віз жахливо піднявся одним боком і став хилитися направо. Коля зиркнув униз і зсунувся додолу.

Він одразу ж утямив, що повинно статися, і в якомусь бездумному пориванні кинувся під тяжкий нахилений віз, підставив під його край своє ще слабувате хлоп'яче плече. Вага була величезна, іншим разом він би нізащо не витримав, але тоді все-таки подужав. Дівчатка скотилися на землю, його завалило снопами, та кінь усе-таки якось упорався з возом і відвернув передок од загрозливої крутизни урвища.

Потім його хвалили в селі, та й сам він був задоволений своїм вчинком — усе ж таки врятував од біди себе, коня і дівчаток — і почав думати тоді, що інакше зробити й не міг. І ще Коля впевнився, що він хлопець сміливий. Найважливіше було не розгубитися, не злякатися з самого початку.

Тепер знову те саме урвище.

Тільки тепер із воза не зіскочиш. Тепер Рибак прив'язаний до нього невидимою вірьовкою і, щоб не розв'язався, взяли ще й під варту.

Але невже той слідчий брехав, коли дещо обіцяв йому, навіть мовбито умовляв? Певне, даремно Рибак тоді не згодився одразу — завтра коли б не було пізно. Воно й зрозуміло. Слідчий тут — не найбільший начальник, є більші, вони загадали — і все. А тепер виправити що-небудь, переінакшити, напевне, буде пізно.