Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Боронований, у дерев'яній кобурі маузер був його мрією, та дарма було просити пістолет і в матері теж. При своїй материнській поблажливості до сина і вона не наважувалася порушити батькову заборону і тільки говорила: «Це ж іменна батькова зброя, хіба можна чіпати?» Він знав, що не можна, але оте «не можна» ще більше розпалювало його бажання оволодіти забороненою річчю, награтися нею чи хоч разок прицілитись, як на справжній війні.
Одного разу трапилася зручна нагода. Прокинувшись зранку, хлопець відчув глуху тишу в хаті. Батька, напевне, не було в його комірчині, звідки долинало звичне різноголосся двох десятків годинників — ніби цвірінькають коники в лузі. Мати, він знав, пішла зранку в церкву — над містом линув голосистий передзвін вранішньої відправи, і тоді Сотников збагнув, що саме зараз він здійснить те, про що стільки мріяв.
Поспіхом натягнувши коротенькі, до колін, штанці, відклавши на потім умивання та чищення зубів, він швиденько прошмигнув до маминої спальні. Заповітна шухлядка комода була зачинена, але ключик стирчав у дірочці. Він повернув його і тремтливими від щастя руками витяг слизьку від лаку, несподівано важкувату кобуру, на дерев'яному боці якої блищала знайома пластинка з написом, який він знав напам'ять: «Червоному комеску А. Сотникову від Реввійськради Кавармії». Перший дотик до оправленої якимось дорогим деревом різьбленої ручки страшнуватою радістю схвилював хлопчика. Руки його впевнено упорались із защіпкою, і от уже весь маузер туго, але піддатливо пішов із кобури, заблищавши усіма своїми воронованими частинами. Хвилююче відчуття зброї охопило хлопця, хвилину він обмацував маузер — поторкав приціл, спробував відвести затвор, зазирнув у ствол. Але найбільшою насолодою, звісно, було прицілитися. Не встиг він як слід обхопити рукоятку і пальцем намацати спуск, як зовсім несподівано з-під його рук кудись у підлогу оглушливо гримнув постріл.
Хвилину він стояв помертвілий, відчуваючи гостре й невпинне дзвеніння у вухах. Од стіни відскочила і покотилася по підлозі гільза, а під столом звідкись узялася товста, побита шашелем тріска з чорною косою міткою кулі.
Зрозумівши, що сталося, він мерзлякувато клацнув зубами, сунув пістолет у кобуру, замкнув усе в комод і не міг знайти собі місця, поки не прийшла мати. Та зразу відчула недобре в настрої сина, заходилася його розпитувати, і він розповів усе, як було. Звичайно, розібратися з такою бідою не могла й мати, вона теж дуже злякалася за нього, навіть заплакала, чого раніше з нею ніколи не бувало, і сказала, що він мусить щиро про все розповісти батькові.
Зважитися на таке було нелегко. Приблизно він уже міркував, як до цього поставиться батько, але іншого виходу в нього справді не було. Поки набирався рішимості, минула година чи й більше, і нарешті сам не свій він розчинив двері в комірчину.
Батько уже працював. Як завжди низько схилившись над підвіконням, зосереджено довбався в годиннику. Права його рука у чорній рукавичці безсило лежала на колінах, а ліва спритно колупала, гвинтила, розбирала і складала різні маленькі штучки, з яких складався годинник. На стінах невлад один одному метляли маятники, ляскали і цокали два десятки годинників — од розмальованих по циферблату дешевих ходиків до поважного, у громіздкому футлярі кутовика з басовитим протяжливим боєм. Батько не обернувся на його появу, не підвів голови, але знав, що увійшов син, і зовсім недоречно тепер запитав бадьорим голосом:
— Ну, як справи, молодий чоловіче? Здолав мариніста?
Хлопчик проковтнув давкий клубок, що підкотився до горла, — напередодні він став читати Станюковича. З інших книжок, що лежали у великій дідовій скрині, вже мало що лишилося не прочитаного ним, хіба що зібрання творів Писемського та кілька томиків Станюковича, один з яких недавно вибрав йому батько. Але тепер було не до книжок, і він сказав:
— Тату, я брав твій маузер.
Батько мотнув головою, швидко поклав пінцет, звичним рухом зняв одні окуляри, а через другі суворо подивився на сина.
— Хто дозволяв?
— Ніхто… І він стріляв, — ослаблим голосом витиснув із себе син.
Нічого не кажучи більше, батько підвівся і вийшов із кімнати. Він же лишився стояти біля дверей з таким відчуттям, ніби його мали покласти зараз під ніж гільйотини. Але він знав, що винен, і ладний був прийняти найбезжаліснішу кару.