Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
На соломі заворушився, задихав, спробував підвестися, та знову упав додолу Сотников.
— Ви давно так думаєте? — просипів він.
— А що ж думати, синку? Усім ясно.
— Ясно? Як же ви тоді в старости пішли?
Запала ніякова тиша, усі змовкли, насторожені цим зліснуватим запитанням. Нарешті Петро, щось здолавши у собі заговорив тремтячим, певно, від хвилювання голосом:
— Я пішов! Коли б знали… Негоже говорити тут. Хоча що вже тепер критися. Відбрикувався, як міг. У район не їхав. Хіба я дурний, не розумію, чи що. Та одного разу вночі — тук-тук у вікно. Відчинив, дивлюся — наш колишній секретар з району, начальник міліції і ще двоє, озброєні. А секретар мене знав колись, ще в колективізацію відвозив його після зборів. Ну слово за слово, каже: «Чули, тебе в старости мітять. Так згоджуйся. А то Будилу поставлять — усім горе буде». От і погодився на свою голову.
— Та-а-к, — непевно сказав Рибак.
— Півроку викручувався. А тепер що робити? Доведеться загинути.
— Загинути діло нехитре, — буркнув Рибак, кінчаючи неприємну йому розмову. Те, що повідомив про себе староста, не було несподіванкою — після допиту в Портнова Рибак про дещо вже здогадувався. А тепер він був цілком заклопотаний своїм і більше за все боявся, щоб деякі з його висловлених тут міркувань не дійшли до вух поліції й не обірвали останню ниточку його сподівань.
Сотников тим часом, розплющивши очі, мовчки лежав на соломі, не знаючи як бути, вірити почутому чи засумніватися. Проте схоже було — староста говорив правду. Але що ж тоді виходило? Виходило щось мало приємне для них. У свідомості Сотникова з'явилося відчуття якоїсь безглуздої помилки стосовно Петра. Але хто в ній винен? Ніхто, мабуть, не міг передбачити такого наслідку — ряд випадкових неув'язок призвів до такого кінця. Хоча тут слід було ще розібратися, тоді як у випадку з Дем'янихою все було зрозуміло: Дем'яниха — живий докір непростимої байдужості. З деяким острахом дослухаючись тепер до слів жінки, Сотников теж чекав, що вона почне їх лаяти найгіршими словами. Він не знав, що б тоді відповів і як заспокоїв. Але поки вона усю свою злість спрямовувала на поліцію і німців — їх із Рибаком і не згадувала, ніби вони зовсім не були причетні до її біди. На жахливе повідомлення Стася вона теж, здається, не реагувала, може, не зрозуміла його чи просто не звернула уваги.
А проте зрозуміти його було страшно, навіть уже навченому їхнім порядком Сотникову. Він теж не міг уторопати, чи по ліцай лякає їх, чи справді вирішено покінчити з усіма в один день? Невже їм не вистачить двох смертей — його і Рибака, навіщо вбивати ще й Дем'яниху; і цього старосту, і дівчинку? «Неймовірно, але, певно, так», — думав Сотников. Скорпіон повинен жалити, інакше який же він скорпіон? Для того ж і позапихали їх в одну камеру. Камеру смертників.
15
Якось непомітно Рибак, здається, заснув, як сидів, скорчившись під стіною. А втім, чи це був сон — скоріше забуття на якусь годину. Незабаром тривога відігнала його, і Рибак прокинувся, не відразу розуміючи, де він. Поруч у темряві тихенько точилася розмова, чути було знайомий дитячий голос, який нагадав йому про Басю. Часом його перепиняв хрипливий старечий шепіт — це докидав своє слово Петро. Рибак теж услухався в стишену шепітну оповідь, подібну до шарудіння солом'яної стріхи на вітрі.
— Спершу хотіла бігти за ними, коли їх повели. Вискочила з палісадничка, а тітка й каже: «Ні в якому разі не йди — ховайся!» То я побігла назад, через городи, залізла в кущ лози. Може, знаєте, великий такий кущ лозняка в кінці городів біля річки? Густий-густий. За два кроки стежечка на кладку. Як сидиш тихо, не ворушишся, ніскілечки тебе не видно. Я влізла, вигребла місцинку в торішньому листі й стала чекати. Думала, як мамка повернеться, покличе, я почую. Чекала-чекала — не кличе. Уже й стемніло, зробилося страшно, все, здавалося, щось ворушиться, ходить, а то стане, слухає. Думала, вовк. Так вовків боялася — жах. І не заснула ніскілечки. Як стало світати, тоді трохи заснула. А як прокинулася, так їсти захотілося. Але ж вилізти з куща боялася. Чутно — на вулиці гамір, якісь підводи, з хат містечкових усе забирають, кудись везуть. То я сиділа й сиділа. Ще день, ще ніч. І ще не пам'ятаю вже скільки. На стежці, коли баби ходять на кладку, то мені їхні ноги видно, крізь листя. Та все минають. А мені так їсти хочеться, що вже й вилізти не можу. Сиджу та плачу тихенько. А одного разу хтось біля куща став, я стиснулась уся, лежу й не дихаю. І тоді чую тихенько так: «Басю, Басю!» Голос добрий такий, знайомий. Дивлюся — тітка Параска нагнулася…