Піти й не повернутися

— Що ж зробиш, коли попалися. Звідки ти, жінко?

— З Піддуб'я, коли знаєте.

— Знаю, аякже. Чия ж ти там будеш?

— Та Дем’яна Окуня жінка.

Прагнучи якось притамувати в собі недобрі передчуття, Рибак під стіною став прислуховуватися до Дем'янихи. Чомусь він не хотів озиватися, тим паче, що Дем'яниха, певно, не впізнала його у темряві. Але вони уже познайомилися з її сварливим характером, і зараз, опинившись у такому становищі, Рибак думав, що ця тітка може вчинити їм тут скандал — було за що. Але вона потроху заспокоювалася, ще раз висякалася. Голос її поступово ставав тихішим, таким, як вона розмовляла з ними в селі. Хіба тільки важкі паузи між уривчастих фраз свідчили про її переживання.

— Діла, — заклопотано сказав Петро. — А Дем'ян у війську?

— Ну. Дем'ян там десь горенько приймає, а з мене тут знущаються. Забрали ось! Ой діточки мої рідненькі!

Тільки-но стихнувши, вона заголосила-застогнала знову, і цього разу її ніхто не втішав, не заспокоював — було не до того. У камері все ще зловісно звучали страшні слова Стася; вони пригнічували, тривожили, змусили спохмурніти всіх, окрім хіба що старости, що був зовні спокійним і розважливим. Тим часом Дем'яниха якось несподівано, ніби усе виплакавши, позітхала, позітхала і вже спокійніше зауважила:

— От люди! Як звірі! Дивись, яким чортом став цей Пронько.

— Портнов, чи що? — підтримував розмову Петро.

— Ну. Я ж його парубком пам'ятаю — тоді все Проньком звали. А потім на учителя вивчився. Його ж мати на хуторі жила, то кожного літа на молоко та на яблучка приїжджав. Надивилася. Такий лагідний був, «добридень» усім роздавав, а з чоловіками за руку вітався.

— Знаю Портнова, аякже, — сказав Петро. — Проти бога, бувало, агітував. Та так складно…

— Гадом він був. І є гад. Не всі знають тільки. Культурний.

— А поліцайчик цей теж з вашого боку начебто?

— Стась? Наш. — Пилипенок-молодший. За бійку посадили, але вернувся, як почалося це. І що виробляти став — страх. У містечку все з євреїв знущався. Бив, казали, стріляв. Добра натягав — боженько мій! Усю хату завалив. А тепер от і до нас, хрещених, добрався.

— Це так, — погодився Петро. — З євреїв почали, а, гляди, нами закінчать.

— Щоб їм на осичині висіти, вилупкам цим.

— Я все думаю, — заворушився староста. — Ці наші, що з ними. Як же їх розуміти? Жив, їв котрий, людям у вічі дивився, а тепер обзавівся гвинтівкою і вже застрелити мітить. І стріляють! Скільки перебили…

— Як цей, як його… Будила ваш, — злісно нагадав Рибак.

— Вистачає. І Будила, і чимало ще яких, тутешніх і чорт зна звідки. Любителів чинити розбої. Що ж, тепер їм привілля, — глухим басом міркував лісинівський староста. Щось пригадавши, його нетерпляче перебила Дем'яниха.

— Кажуть, Ходоронок цей, що вночі підстрелили, здох. Щоб їм усім поздихати, гадам оцим.

— Усі не поздихають, — сказав, зітхнувши, Петро. — Хіба що наші переб'ють.