Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А ти не кажи хто. Навіщо нам про все знати, — тихо перепинив її Петро.
— Ну, так тітка дає мені клумачок, а там хліба трохи й сала. Я як узяла його, то все і з'їла за один раз. Хліба трохи лишилося. А тоді як став живіт боліти… Я вже так хотіла померти. Просила й маму, й бога — смерті просила.
Рибак під стіною здригнувся — так це прозвучало натурально, по-старечому, ніби перед ними сповідалася якась стара, а не тринадцятилітнє дівча. І зразу ж ці її слова нагадали Рибаку одну бабусю в якомусь селі по той бік залізниці. Вони тоді вийшли з лісу спитати про німців, ну й підкріпитися, звичайно. В хаті нікого не було. Одна ця забута бабуся сиділа на печі, звісивши на припічок босі ноги. З годину вони курили і слухали її скарги на бога, що не дає їй смерті й отак розтягнув страдницьке безрадісне життя. Зоставшись одна, без рідні, вона ще після тієї війни прибилася до малознайомих чужих людей, яким потрібно було доглядати дітей і поратися біля хати. Певно, господарі гадали, що років три-п'ять старенька протримається, тим часом підростуть діти, а там настане пора — і на кладовище. Але смерть до неї не прийшла ні через п'ять, ні через п'ятнадцять років, затрималася старенька на цьому світі в чужих людей. За цей час повиростали діти, вбили на війні господаря, хазяйка ледь могла прогодувати себе — що їй було до бабусі? А смерть все не приходила. Прощаючись тоді, кожен з них жартома бажав їй якомога скоріше скінчити свої турботи на цьому неласкавому світі. А тепер ось знову те ж саме. Тільки ж це дитина.
Що діється на світі.
— А потім мені краще стало. Одного разу дуже злякалася вранці. Тільки-но заснула, здалося, звір якийсь крадеться по бережку під кущем. А це кіт. Великий такий сірий кіт, із містечка, певно, лишився один, ну й шукає собі харчі. Рибу ловить. Притаїться на березі, уп'ялиться очима у воду, а потім як скоче! Вилізе — і в зубах уже рибка. От, думаю, щоб мені так наловчитися. Хотіла я відібрати рибку, та не встигла, кіт утік і під іншим кущем з'їв усю і хвостика не лишилося. А потім ми з ним подружили. Прийде коли-вдень, залізе в кущ, ляже поруч і муркотить. Я гладжу його і трохи сплю. А він чутливий такий. Коли хто поблизу з'явиться, зразу насторожиться, і я вже знаю: треба боятися. А коли дуже голод дошкулив, вилізла уночі на город, що поблизу. Здається, Арона кривого. Огірки там були ще, насінні котрі, морква. То я нарву і їм. А кіт усе дивиться і нявкає. Але кіт не їсть городини. Так мені шкода його стане…
— Хай би мишей ловив, — озвалася в темряві Дем'яниха. — У нас, там, у Піддуб'ї, в одних була кішка, так зайченят носила додому. Їй-богу, не брешу. А одного разу приволокла зайця, та на горище не стягла. Уранці вийшов Дмитро, глядь: заєць під стіною лежить.
— А, так то, мабуть, у неї кошенята були, — здогадався Петро.
— Ну, кошенята.
— То це зрозуміло. Тут уже для кошенят старалася. Як мати… Ну, а потім як же ти?
— Ну, так і сиділа, — тихенько й довірливо казала Бася. — Тітка… Ну, та сама, що кілька разів хліба виносила. А потім дуже холодно стало, дощ пішов, почало опадати листя. Увечері як дощ пішов, залізла в чиюсь клуню. Там пересиділа днів зо три. Але обшук був. Шукали якесь жито і трохи мене не знайшли. Тоді я перейшла у хлів…
— О боже! От намучилася, бідна! — зітхнула Дем'яниха.
— Ну. Але там було тепло.
— А як же з харчами? Чи давав хто?
— Я не показувалася.
— Ой, до чого людей довели, боже, боже! І хто ж зловив тебе?
— Та німці ж. Заспала одного разу — уже сніг був. Вискочила, щоб перебігти на другий бік вулиці — там стояв будинок, і мене в тому будинку тоді ховали. Тільки вулицю перебігла, а тут вони. Як крикнули, я за клен заховалася, товстий такий клен…
— Ой, мабуть, навпроти аптеки, ага? — здогадалася Дем'яниха. — Так то ж Гнат Супрон жив.
— А тобі що? — неввічливо перебив її Петро. — Хто не жив, чи не все одно. Навіщо допитуватися?
Дем'яниха образилася.
— Так, а що я? Коли й сказала, то що?
— А нічого! — строго обірвав її колишній староста. — Ну то як воно далі? Розповідай, усе скоріше ніч мине.
«Чи ба, старий індик, — подумав Рибак. — Йому ніч заважає. Щось він надто підозріливо чекає того завтра. Чи, може, думає, що завтра його випустять?»
Але завтра навряд чи буде їм радість.
Рибак хотів перепинити Басю — навіщо тут було розповідати все те? Кому не відомо, що й стіни іноді мають вуха. Але потім подумав: мабуть, уже пізно щось приховувати, чогось остерігатись. Якщо Стась сказав правду, то завтра всім буде каюк. Не залишать нікого.
— Ну, закричали, а я тікати. Бігла, бігла по снігу, аж поки не впала за городами. До лісу не добігла. Ну, вони схопили мене за руки, привели сюди. Тут били дуже. А потім… Ой-ой!