Невідоме Розстріляне Відродження

Радісним я йшов з лекції додому. У моїх ухах співало місто пісню, ні, не пісню, а гімн радости, щастя. Я сам дивувався, відкіля взявся такий настрій. Зустрічним я ні з того, ні з сього говорив: «пробачте», підіймав папірець і з галантним поклоном повертав назад, одній бабусі запропонував донести даремно до дому важкий кошик, але вона образилась і мала мене за підозрілу особу, як говорив це її сердитий погляд.

Прийшовши додому, я оповідав цікаві анекдоти кондукторші. Навіть вона сміялася.

– Чи не достали ви грошей, часом, що такі веселі? – спитала вона. На жаль, грошей я не добув. Але що гроші, коли в мене є ось робота. Кондукторша махнула рукою.

– Що мені з вашої роботи? Знаєте що? Мені трапляється квартирант. Може, ви десь у якого товариша зможете жити?..

– А Рома?

– Його нема вже другий день.

Де ж дівся ти, Ромо? Я думав, що ти опинився під автомобілем. Я взяв у Зосі газету, моє серце боліло, я не дихав, коли почав читати «нещасні випадки». Але про Рому, мого друга, там не згадувалось. Я з того часу стежив за газетами, нарешті вирішив, що ти пропав «без вісти».

На другий день після розмови з кондукторшою, мені один товариш запропонував жити з ним і разом учити лекції. Я слізно попрощався з кондукторшою, вийшов з осиротілої світлиці, що була брудна й неприваблива, забравши невеличке своє майно. На щастя мій товариш жив недалеко. Я занімався із Зосею й далі. Зося мене познайомила зі своєю мамашею, що була в однаковій мірі й дурна, й горда, й товста. Мамаша мала кілька підборідь, що круглими м’якими складками нависали одне над одним, вона чванилася з того, що її чоловік інженер. Взагалі в тому районі бідному, некрасивому з сірими будинками, перекупками, якимись людьми, що я їх частенько й тепер зустрічаю на базарі, де вони кричать, вперемішку з непристойностями: «чорна програйоть, біла виграйоть», «інженер» було магічне слово. Воно багатьом нагинало голову й надрізувало язика, а ріжним «мамашам» давало волю експлуатувати прислуг, годувати їх іржавими оселедцями за п’ятак, бити, – всього не перелічиш. Зосина мамаша, коли я приходив, наказувала мені витирати ноги, в кімнаті не курити й не кричати, коли я захоплювався, з’ясовуючи біном Ньютона. Вона не залишала своєї доні зо мною на самоті. Вона добре пам’ятала свою молодість. Але стара, знана істина, що молодість не вертається. Інженерша не хотіла, щоб її донька роз’ятрювала ніжні, пекучі рани. Вона спочатку уважно слухала, потім куняла, голова її нахилялася настільки, наскільки дозволяли численні підборіддя. В такі моменти ми з Зосею цілувалися. Найгірше для мене був обід. Я розучився їсти виделкою та ножем, я сидів напружений до тремтіння. Я слідкував, як хто бере м’ясо, як хто тримає виделку. Напевно, через мою напруженість я проливав борщ на скатертину. Інженерша вважала обід таїнством, ні словом не обзивалась, але після обіду вона одводила мене в безлюдний куток і читала цілу лекцію з настольної книги «Як поводитись у вищому світі». Сама вона строго додержувалася звичаїв, дарма що релігійна була, проте не христилася по обіді – це вважалося за кепський тон. Погано мені жилося, я почував себе не вільно, боявся за свої рухи, не можна навіть було тепло глянути на Зосю. Бідна Зося. Вона теж нудьгувала. Вона лаяла свою мамашу поза очи.