Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Важко стукаючи підборами, крутячи однією рукою вуса, ввійшов батько. Він почав спочатку екзаменувати мене. Іспит я витримав, від задоволення інженер витер свою лисину хусткою. Потім почали торгуватися. Я виторгував снідання й обід. А хіба цього мало?
Але заняття мали початися через два тижня, бо батько хотів, щоб доня погуляла. Він попрощався зі мною, не подаючи руки. Говорили ми з ним в кухні; він, напевно, був іншої думки про мене, ніж доня, і, мабуть, боявся, щоб я своїми чобітьми не зіпсував килимів.
Але до занять, за ці два тижні, хазяйка m-me Торгакова зовсім іншими очима стала на нас дивитися. Попервах, вона до мого прізвища додавала «господін», а коли сердилася – «товариш», потім вона ці знаки пошани забула. Вона навіть стала в’їдлива, обридала, нагадуючи про порося, що нібито мав прислати мій батько із свинячого заводу. А одного разу обізвала при тобі, Ромо, мене злодієм за те, що я взяв окраєць хліба. А що ж я мав діяти? Мені хотілося їсти. Не міг же я прохати милостині в Зосі. Соромно. Розмовляючи зо мною, m-me Торгакова заплакала. Мені шкода її стало, перед тим я бачив, як вона несла на базар кофту. Ти, Ромо, від жалю теж її втішав, ти говорив, що озолотиш усіх, як нарешті тобі дадуть стільки утримання, скільки ти захочеш. M-me Торгакова почервоніла.
– Дурите ви мене, – вона була харків’янка, через те додала, – ракли!
– Навіщо лаятися? – сказав ти, мій друже, образившися. – Чого ж ви хочете? У твого батька є свинячий завод?
Це питалися в мене. Звичайно є, хіба б я став брехати. Але хазяйка презирливо захитала головою.
Вона свої наміри здійснювала чудово. Раніше я щодня прибирав нашу кімнату, вичищаючи «все» лопатою. Але після цієї розмови лопата зникла, а кози, яких раніше на ніч прив’язувалося, гуляли всю ніч по нас і по нашій постелі. Я дуже розсердився, прокинувшися серед ночі: козенята, біленькі й гарні, жували мою сорочку, а стара коза, шукаючи хліба чи чогось іншого, розкидала мої книжки.
На другу, на третю ніч ми не могли спати. Сон боявся заходити в кімнату, де жили рогаті істоти.
Ти, Ромо, сердитий встав уранці. Ти цілу ніч не спав. Твої очи позеленіли, на бороді, що давно вже не голилася, почіплявся пушок, що невідомо відкіля взявся, бо ми спали не на подушках. Ти довго думав. Я кілька разів озивався до тебе, але ти не відповідав. Потім ти вдарив себе по лобі, і в твоїх очах відбилося сонце. Ти не сказав мені нічого; мовчки, але бадьорий і радісний, ти пішов до m-me Торгакової. Через стіну я чув:
– З усіма святими, m-me Торгакова.
M-me Торгакова щось нерозбірливо пробурчала.
– Нарешті ми звільнимо вашу квартирю. Сьогодні перший день моєї служби інтересам держави. Я лише вчора навмисне мовчав про це. А моєму товаришеві вже батько вислав справжнє йоркширське порося. Да, да!..
Потім ти вийшов і пішов нагору.
Крім сім’ї інженера на другому поверсі жила кондукторша. Її чоловік помер ще задовго до нашого приїзду. У неї було двоє дітей, що з них одно вперше сказало «татко», коли побачило дешеву дубову труну, а в ній свого батька. Кондукторша цілими днями бігала клопотатися про пенсію, яку їй кінець кінцем призначили щомісяця по сім карбованців. Жила вона в одній світлиці з трьома поверхами ікон у кутку та ще мала кухню. Я бачив цю кімнату, коли мене посилала m-me Торгакова за сіллю. Стіни були вибілені і в двох місцях оздоблені листівками різдвяними та великодніми з жовтими курчатами, що вилуплювалися з яйця, та з зимовими дідами морозами. Над вікном висів вид Києво-Печерської лаври з Богородицею на небі. Біля дверей стояло чисте ліжко, застелене ковдрою з сатиром і німфою. На ліжкові ніхто не спав, воно стояло в світлиці для краси.
– Іди сюди, – покликав ти мене згори. Коли я підійшов, ти поклав палець на вуста, а потім посварився.
З цього дня почали ми жити в кондукторші. Спали ми на підлозі в світлиці. Я й досі не знаю, яке сказав ти чарівне слово цій довірливій жінці. Я знав, що ти чарівник. Ти виходив пів на десяту на посаду, а приходив рівно пів на п’яту. Цікаво, де ж ти ходив сім годин? Мені сумно було одному, я з нудоти перечитав засмальцьовані «житія святих», єдину книжку, що була в кондукторші. Зосю забрав батько на дачу, приїхати вона мала лише через тиждень. Ми з нею попрощалися ніжно, заразом сказавши, що одне одного кохаємо. Кожний день приносив сумну звістку. Прокляті гроші давно вже зникли. Мій шлунок незадоволено бурчав щоранку. Лише коли повертався з гулянки ти, Ромо, я непомітно, взявши сала та пшона, виносив казанок на пустир, що був за нашим двором. Твої спритні руки діставали десь картоплі, і ми варили куліш. На паливо йшли задні стінки сараю та сусідські паркани. Та незабаром вийшло все пшоно. Два дні я не їв нічого, а на третій день непомітно взяв з кошика m-me Торгакової хліба, коли вона повернулася з базару. Але я не крав, я думав при першій нагоді повернути їй вдесятеро більше. Хліб – а його було чимало – ми з’їли за раз.