Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Перестань, Зосю, – намагався я заспокоїти.
– І от я, – продовжувала напружено Зося, зовсім незважаючи на мої слова. – Я покохала тебе першого, дуже покохала. Моїм вередам немає краю. Раз я захотіла, то не буде ніякої перепони. Я цілі вечори, цілі ночі обнімала тебе, і коли ти йшов, як сонце сходило, від мене, моє серце нило, боліло. Після твого відходу я плакала. – Зося здригнулася; видно було, що вона себе досі стримує, вона зняла ковдру і вкуталася нею. Але її бив холод, вона стукала зубами; інколи тяжко проривався плач. – Мені хотілося тебе собі залишити, залишити назавжди. Мені боляче було, що ти напевно думав про мене, як про розпусну жінку. Мені хотілося, щоб ти став моїм чоловіком. Ти б узяв мене за жінку? Кажуть же, що я непогана. Але я знала, що ти бідний, що мене, коли я вийду за тебе, батьки проженуть із дому, ми житимемо у злиднях, спочатку не зважатимемо на них, а далі станемо підозрілі, сперечатимемося. У такій обстановці я тобі хутко набридну, ти вважатимеш мене за шматок м’яса, інколи битимеш, а потім кинеш. А я або повішусь, якщо вистачить сили, або ж плюну на все й піду зухвально курити цигарки, говорити непристойності. Яка гидота!
Замовкла Зося, мовчав і я.
Раптом Зося кинулася до мене, як дитина, сіла мені на коліна й обняла мою шию руками.
– Ти ж не думаєш про мене погано? – Вона не дала мені часу відповісти. Хутко, в муці скрививши обличчя, вона заговорила. – А справді відкіля я взяла, що про мене мусять думати гарно? Я гидка, балована. – Зося схилилася мені на плече. У неї настрій нагадував біг хвиль: то підіймався високо з шумом, тривогою, то падав зовсім низенько, тихо, лагідно. Я Зосю такою бачив уперше. – Я ніколи б не вийшла за такого тебе, – знову заговорила вона. – Я не хочу працювати, я хочу, щоб я жила, як захотіла, щоб увесь час був мій. Якщо я вийду заміж, так тільки за такого чоловіка, що був би в мене під підошвою і щоб мав гроші.
– Продаси себе! – через щось знервувавшись, кинув я.
Хтось задзвонив. Ми обоє здригнули. Зося прислухалася.
– Хто ж це?
Знову протяжно й погрозливо протремтів дзвінок.
– Ховайся куди-небудь.
Я оглядав кімнату, але не знаходив підходящого місця.
– Ну, сховайся під ліжко або що.
Зося накинула щось на плечі, вже під ліжком я почув, як вона відчиняла двері.
– Чого ти так довго не відчиняла? – сердито проговорила мамаша.
– Я заснула, в мене боліла голова.
Інженерша зайшла в Зосину кімнату. Мені здавалося, що вона все пильно оглядає. В кімнату зайшов і інженер із донькою.
– Чого ви так рано прийшли?
– Та, дескать, квитків не дістали, а потім, дескать, погуляли… і вернулись додому.
– Я хочу спати, – промовила Зося.
Батьки залишили кімнату, з кроків можна було знати, що вони перейшли їдальню, середню кімнату й пішли до своєї спальні.
В кімнаті лямпи не світили. Я з-під ліжка бачив, що Зося сіла на кріслові проти мене. Вона не озивалася, напевно, чекала поки батьки ляжуть спати. Крізь напіводчинені двері падав вузенькою смугою жовтий світ. Інженерша підійшла до дверей, одчинила їх. Вона теж уже розділась і видавалася мені ще товстішою.
– Надобраніч, – поцілувала вона Зосю, що кинулася їй назустріч. Потім мамаша ще перехрестила доньку. Вона, скінчивши свої обов’язки, не одходила від кімнати.
– Ти молилася Богу? А то я щось не бачу ні вранці, ні ввечері, щоб ти хрестилася.
– Мила моя! – перебив її голос чоловіка, що, мабуть, лежав уже під ковдрою. – Іди спати.
За матір’ю Зося замкнула двері, а другі защіпнула.
– Ну, іди вже до мене, – прошепотіла Зося.
Я виліз з-під ліжка обережно, щоб не зробити шуму. Мені було все те, що я бачив, що я відчував, огидливе, брудне. Зося лежала на ліжкові, повернувшись до мене обличчям.