Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
У суботу я з’явився до інженера оновлений: я купив собі одяг та новенькі ботинки на гроші, що я одержав за роботу. Замість похвалити інженерша сказала:
– Їсти нічого, а теж…
– Що теж? – скрикнула Зося. – Ти ніколи незадоволена. Ти недовірлива. Ти от сидиш тут, як печериця. Тобі, може, заздро, що мені двадцять років?
Зосю я непомітно сіпав за рукав, але це не допомагало – вона «розійшлася». Мамаша спокійно встала, взяла своє мереживо, лише на дверях спинилась обізвати свою доню дуркою. Серце своє зігнала на прислузі, з кухні чувся крик інженерші та плач прислуги. Ми цим гармидером скористалися і обмінялися поцілунками безліч разів. Зося притягла вухо до свого ротика з підсмикнутою вгору губою:
– Мартене! О, мій любий Мартене! Завтра наші підуть до театру. В мене завтра болітиме голова, я залишуся вдома.
Я швиденько попрощався із Зосею, швиденько збіг по східцях. Я був такий веселий, що ледве не збив з ніг m-me Торгакову, вискочивши з хвіртки. Вона несла кошик, що в ньому боязко задзвеніло скло.
– Куди це ви?
– Додому.
– Що це не видко вашого Рому? – єхидно запитала m-me Торгакова.
Ромо, Ромо! Я про тебе забув. Пробач, друже! А коли перекупка з хіхіканням оповіла про твоє нещастя, називаючи тебе моїм другом, я відрікся від тебе. Я запевняв перекупку, що ти мій випадковий знайомий. Я согрішив перед тобою більше, ніж апостол Петро перед своїм учителем.
Ромо! Я уявляю після слів перекупки, як тебе спіткало нещастя. Була ніч осіння, тепла, ясна. Ти примружував очи й дивився на небо. Зірки горіли на чорно-синьому небі, як далекі вогники в пустельному степу. Твої думки десь були поза тобою, ти їх виразно бачив, як своє обличчя у свічаді. Ти забув і про злиденне життя, про недоїдання, ти мріяв. Ти йшов, гордо закинувши голову. На дорозі стояв ліхтар, не зоря, а ліхтар із неживою електрикою. Ліхтар висів на стовпі, де хтось наклеїв невеличку афішу приблизно такого змісту: «Громадяни, допомагайте селу! Місто – селу книгу». Мабуть на плакаті більше нічого не було. Звичайній голові це нічого не лає. Але ти, Ромо, геніяльний. Ти забув про зорі і всмоктував очима чорні великі літери. Дві зорі стали тобі замість очей.
– О, люди, які ви мізерні! Ви щодня ходите, бачите цей плакат і обминаєте його, як і мене! – крикнув або подумав ти. – Але ми з цим живим папірцем рідні. Ми обидва маленькі, непомітні, не варті уваги. І цей папірець почув у мені братню кров, він став живою істотою, він заговорив своїми літерами, він переказав мені справжній зміст.
Допіру ти продав мої підручники. На гроші ті ти купив у крамниці пляшку або дві вина, шоколаду, може, ще цукерків. Ти не їв їх, ти беріг їх, як Плюшкін свою плісінь.
Ти навіть боявся додому йти ночувати. Лише коли всі спали в нашому будинку, ти переліз через ворота й заснув із козами, обнімаючи пляшку, як прекрасну жінку. Прокинувся ти раніше, ніж твої сусіди-кози. Денне світло мучило, сліпило твої очи, – ти нетерпляче чекав на вечір. Ти виходив усе місто, твої очи презирливо одсікали погляди прохожих, що непорозуміло позирали на вино. Потім ти зайшов до якоїсь установи, де сидів на витертому стільці твій знайомий. Ти добув там чистенький бланк із печаткою установи. Як це тобі пощастило, я не можу придумати. На бланкові ти щось написав і за когось підписався. Твої руки чудово володіли ріжними почерками.
Я пам’ятаю ще з гімназії, як ти виставляв собі п’ятьорки та підписувався за всіх учителів у своєму щоденнику так гарно, що їх, коли викрився підлог, узяв сумнів, що розписувалася не їхня рука. Підвів тоді тебе класний журнал, де стояли стрункі одиниці, двійки. Ромо! Ти, читаючи це місце, не сердься, я знаю, що тобі ставили їх здебільшого за неуважність та за те, що ти іноді влучав у вчителеву лисину папірцями, пускаючи їх із гумки.
З бланком ти сміливо ввійшов у театр. І в антрактах ти зворушливо промовляв до публіки:
– Американський авкціон. Прекрасний старий портвейн із княжеських льохів, – кричав ти щосили. – Громадяни, на користь селу!