Невідоме Розстріляне Відродження

Потім, коли мені довелося ходити до інституту, куди дорога йшла повз цей невеличкий червоний будинок, я обминав його. Знову доля моя ставилась часом дуже суворо до мене, часом пестила й тоді життя мені всміхалося. Взимку я вже постійно добував собі роботу. Одержавши за одні рисунки багатенько грошей, я згадав про кондукторшу. Коли стемніло, я, одягшись в товаришеве пальто та кепі, вийшов із дому. Падав лапатий сніг, йому немов раділо кожне обличчя. Діти зі сміхом спускались з гори, зустрічні весело, безтурботно розмовляли, сіренькі старі будинки посвіжішали, підчепурилися сніжною пудрою.

Ромо! Того вечора я зустрів тебе. Ти був блідий, інколи кашляв. Твоє пальто безсоромно виставляло на вітер шматки клоччя, одірвані латки. Твій правий ботинок перев’язаний був товстою шпагатиною. Я насилу тебе впізнав, обличчя заросло некрасивою нечісаною бородою, ніс загострився. Шию ти закутав якоюсь старою порваною хусткою. Під лівою пахвою ти ніс афіші, що, напевно, їх треба було тобі розклеювати завтра, а права рука тримала цеберку, відкіля витикався великий держак віхтя.

Ромо, Ромо! Я не підійшов до тебе. Чи, може, через те, що не хотілося, щоб ти мене бачив чисто одягненого й червонощокого, чи, може, боявся розплакатися, бачучи таким мого друга. Я стояв на другім боці вулиці. Ти зайшов у парикмахерську, де, напевно, дав афішу. Я почекав, поки ти вийшов, в думці попрощався з тобою й побажав тобі всього найкращого.

Дорога моя вела до кондукторші, і я щасливо стискував у кулаці гроші, що мав віддати. Пішов я через пустир, щоб не зустріти нікого з інженерової родини. Проліз через проламаний паркан. На подвір’ї було пусто. Вийшов на другий поверх. Тихо постукав у двері кондукторші. Ніхто не відповідав. Але із середини долітали веселі звуки: од чиїхось танків гуділа долівка, хтось приспівував, хтось натринькував на балалайці. Я вдруге постукав скільки сили.

– Хто там? – спитав голос кондукторші, що став хрипкий, немов його застудили.

– Це я…

Двері відчинилися. У світлиці біля столу мені кинувся навіч стіл без скатертини, з багатьма порожніми й повними пляшками. На табуретці сидів чоловік з балалайкою й з перев’язаним оком, проти нього стояла в бідній коротенькій сукні незнайома жінка з цигаркою в зубах. У кімнаті було накурено, смерділо горілкою. Мені тяжко було дивитися на все це. Я знав, що я дуже, дуже винуватий…

– Маріє Микитовно, нате вам ваші гроші.

Кондукторша хрипко засміялася.

– З тебе б могорич.

– Клич його сюди, – удавано дитячим голосом пропищала незнайома жінка.

Я не чекав, поки мене силоміць посадять за стіл. Я не попрощався, з важкою головою вибіг із невеличкого червоного будинку.

Ромо! Я спочатку мучився, обвинувачував себе. Але час покривав забуттям невеликий червоний будинок, заносив його мулом у моїй пам’яті. Лише, пишучи листа, я, як дбайливий археолог, розкопав цих людей і, наскільки мав сили, одухотворив їх. Принаймні для мене вони зовсім ожили. Все, звичайно, перемінилося з того часу. Я одірвався од того кола й більше вже не зустрічав ані m-me Торгакової, ані кондукторші. Зустрів я лише Зосю. Вона йшла під руку з якимсь повним русявим чоловіком у кашкеті з молоточками. За ці три роки Зося трохи поповніла, але залишилася так само приваблива й гарна. Вона помітила мене раніше, ніж я її.