Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Мадам Торгакова, ви за свої слова одвічатимете, – озвався ти. – Ви мовчіть, я про вас знаю чимало. Це цей чудак може думати, що ви свої кофти носите на базар. Я знаю ваші ґешефти. Ви берете під заклад за копійки те, що коштує карбованці. Людей ви оббираєте, а не ми. У вас у середині плити куб самогонний стоїть.
– Спасителю наш, ізбави нас віт такої напасті, – m-me Торгакова побожно перехрестилася, тихо залишила кімнату й обережно зачинила за собою двері.
– Не плачте, Маріє Микитовно. Не плачте. Всі ми, я, він і ви, нещасні, ні в кого у нас немає за душею копійки. Не сердьтесь на нас. Ми, як станемо людьми, дамо вам багато-багато грошей. – Ти ці слова сказав, як дитина, щиро, з вірою. Кондукторша навіть підвела голову. – А поки що давайте жити комуною. Я завтра візьму мої книжки й понесу на базар.
– Де вони? – спитала кондукторша.
Ти, Ромо, підійшов до моїх підручників і ласкаво, як козак любимого коня, похлопав по книжках рукою.
– Це ж мої, – крикнув я.
– Хіба неоднаково, що значить мої, твої?
Я засоромився. Я нічого не сказав, коли мої підручники другого дня ти, мій друже, взяв під пахву, хоч вони мені дуже були потрібні. Та й що я міг сказати? Ти, Ромо, володів надзвичайним даром переконувати людей. Книжки ти звичайно тоді продав, але де гроші ділись? Їх кондукторша не одержала. Вона плакала цілих три дні підряд. Мене той плач так знервував, що я ні з того, ні з сього сердився три дні на Зосю. Кондукторша хотіла нас виселити. Вона прохала, вклонялася. Але куди ми могли дітися? Я взяв свою нову куцину. Я згадав про m-me Торгакову. Вона якраз доїла козу, коли я до неї зайшов.
– Купіть у мене куцину!
Мадам Торгакова недовірливо повернула голову. Вона напевно боялася, щоб я її не підвів. Круглі очи зацікавилися, але дивилися сторожко, вивіряючи. Потім вона встала, витерла об фартуха руки, мовчки взяла мою куцину й пішла в суміжну сонячну кімнату. Обдивлялася довго.
– На селі може б хто й купив, а тут навряд… – про себе пробурмотіла m-me Торгакова. – Не треба мені її.
Я взяв куцину й хотів виходити.
– Куди ви? Стрівайте. Вам же грошей треба, – далі вона красномовно мені доводила, що на світі дуже багато нещасних людей, але й добрі є. Наскільки я зрозумів, вона себе зараховувала до останніх. Вона, мовляв, жаліє мене, вона знає, як скрутно жити студентам. – Два карбованці візьмете?
Два карбованці? Може, мені почулось? Спересердя я вирвав куцину.
– Не можна ж так гарячитися, – порадила m-me Торгакова. Нарешті ми зійшлися на трьох карбованцях. Я вирвав із рук перекупки зелененький папірець.
В кімнаті кондукторші застав тебе, Ромо, з хазяйкою. Вона прохала, щоб ми залишили її світлицю. Я знав, що кондукторша боялася йти до міліції. Ти ж, Ромо, всіх у цьому невеличкому червоненькому будинку налякав, тебе боялася навіть інженерова собачка. M-me Торгакова переказала кондукторші, що ти працюєш сищиком. Та й ти, Ромо, сам не раз натякав на щось страшне, велике, чого, мабуть, і сам боявся. У розмовах, де згадувалося ім’я якоїсь великої особи, ти авторитетно казав, що недавно з тією особою довго говорив про контрреволюцію. Ти тоді, Ромо, сердито дивився чи на кондукторшу, чи на m-me Торгакову. Ці жінки в такий момент, напевно, почували себе великими контрреволюціонерами. Я кілька разів помічав, як зніяковівши жувала губи m-me Торгакова. А ти іноді, коли насмілювалася m-me Торгакова заперечити, підносив палець на рівень вуха, сварився ним.
– Ви не забувайте, шановна m-me Торгакова, що ваш небіжчик чоловік, хоч унтер, але офіцер. – Це завжди пригноблювало унтер-офіцершу, хоч істоту її наповнювала радість, що вона шляхетна, що її чоловік був офіцер.
– Маріє Микитовно! – сказав я, ввійшовши в кімнату. – Нате – ось вам гроші.
Кондукторша взяла й знову заплакала.
– Що ви мені в насмішку даєте, чи що? – крізь сльози питала вона.
– Дурень. Дав би мені і сліз би не було, – сказав ти тоді, Ромо.
В кімнаті було сумно. Я лише тепер помітив, що на ліжкові не стало ковдри з німфою й сатиром. По кутках висіло чорне павутиння. Підлога давно не вимивалася. Кондукторша більше вже не прибирала свою світлицю. День за днем посуд, одяг ішов на низ до m-me Торгакової. Грамофон із блакитним рупором німо перейшов до перекупки. На моїх очах відбулася руїна господарства маленького, бідненького, але збираного роками.