Невідоме Розстріляне Відродження

III

Цілий день я прибирався, щоразу я дивився на годинник. Коли догоріли на високій сірій дзвіниці рожеві промені заходу, я стояв уже на пустирі. Тут було найбезпечніше чекати. Біля мене никали собаки, одкидаючи від себе великі тіні. Вони крутилися біля мене, інколи гавкали, але близько не підходили. Нарешті я крізь дірку в паркані побачив, як вийшла пара з будинку: присадкуватий інженер обережно тримав руку своєї дружини. До мене долітали уривки їхньої розмови. Вони йшли до театру. Почекавши, поки вони зайшли за хвіртку, я вискочив прожогом зі своєї схованки. Скільки в мені було щастя! Скільки в мені було сили! Я скакав по східцях, як спритний клоун. Зося чекала мене. Вона тихенько пропустила мене в кімнату.

Зося теж нарядилась і причепурилась. Цей вечір для нас був святий. І ми обоє теж були святі. Ми кохали ввесь світ, нам здавалися люди добрими, щасливими, але ми найщасливішими.

Зося погасила в інших двох кімнатах лямпи, а у своїй залишила маленьку лямпку з рожевим абажуром. Маленька кімнатка видавалася розкішною. Ми мовчали, цокав ритмічно лише годинник. Зося сіла на ліжко, що стояло біля глухої стіни.

– Мартене, ти ніколи не забудеш мене?

– Ніколи.

– Йди сюди, скинь мені черевики.

Я сів на підлозі, застеленій килимом. Зосині ноги були красиві. Вона це добре розуміла. Вона навмисне наділа сьогодні коротеньку сукню й взула шовкові панчохи, що привабливо одтіняли литки, які здавалися при рідкому світлі лямпки надзвичайно рожевими й пружними.

– Що ще робити, – скинувши черевички, спитав я.

– Сідай на крісло.

Зося встала з ліжка й пішла до високого трюмо. Вона посміхнулася у свічадо, повернулася перед ним спочатку на один бік, а потім на другий. Потім запустила свої довгі пальці в густе волосся. Вона виймала шпильки і, тримаючи їх у зубах, зверталася до мене. Коса впала довгими хвилястими пасмами на плечі, на спину. Зося погасила лямпку. Кімнату наповнила густа темрява. Я не бачив нічого, але чулось, як легенько раптом стріскували кнопки, гачки.

Зося трохи одсунула занавіску, в кімнату зазирнуло лагідне живе світло місяця. Я побачив Зосю. Вона стояла біля вікна в одній сорочці й пильно дивилася кудись на низ.

– Зосю, чого ти задумалась? Може, схотіла чогось?

Вона пильно дивилася на свої пальці, що обривали й терли листя калачиків. Відчував, що думки якісь настирливі заволоділи нею. Часто буває в кожної людини раптова зміна настрою. Її тяжко з’ясувати; іноді впливає звичайна постать, що того часу проходить біля будинку й поза своєю свідомістю збуджує приховані глибоко почування, доти ще незнані. Із Зосею трапилося щось приблизно таке, вона перемінилася, навіть її брови, що завжди бували безтурботні і служили лише для того, щоб яскравіше відтінити й підкреслити веселі очи, тепер погрозливо роз’єдналися кількома рисочками і з’явилися маленькі ямки на щоках, що виявляли сумний біль.

– Чого задумалася? Може, схотіла чогось? – після довгої павзи спитала вона. – Завжди мені кажуть: «може схотіла чогось, цукерок». Обридло. Ще коли я була мала, годуючи цукерками, думали, що крім них я нічого не хочу. І вчили навіть так, щоб не пошкодити здоров’ю і вчили через те, що мої подруги вчилися. Якби вони не вчилися, то… Я здатна була; це дало привід говорити, що я розумна. Згодом я себе стала вважати й за красиву, а одного разу, коли фотограф, знімаючи мене, розсипав компліменти моїм плечам, шкірі, прохаючи ще на один ґудзик розстібнути кофточку, я переконалася, що я справді красива. Мені тоді навіть неогидливі були дотики старих, зеленуватих зморщених пальців… Ну, а як людина довідається, що вона найкраща, на чорта тоді вчитися, робити… – Зося захвилювалася, в місячному світлі її плечі сіпалися. Вона на момент схопила своє волосся й затулила ним очи.