Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Наше кохання принаджувало її. Я гадаю, що тут велику вагу мало те, що ми завжди говорили пошепки, ходили навшпиньках.
Кохання – пошесне. В нашому невеличкому будинку на тебе й кондукторшу напали бактерії кохання. Ти, Ромо, одного разу ледве не опинився в районі. Ми гуляли вдвох по вулиці. Біля нас проходило багато жінок. Твої прудкі очи оглядали кожну. Нарешті вони зайнялися вогником рожевого нічника. Ти побачив якусь надзвичайно товсту, низьку жінку. На мій смак, вона зовсім була невродлива. Але ти сказав патетично:
– Як ви мені подобаєтесь!
Жінка, напевно, не розуміла української мови, а може, просто не звернула уваги. Тоді ти крикнув по-російському й по-французькому:
– Як я вас люблю!
Ромо! Людей немає героїв – це ти довів. Жінка з розпачем крикнула:
– Міліціонер!
Ти з ляком хутенько побіг і зник у великому будинку. Я довго чекав тебе. Нарешті ти висунув свій ніс із дверей під’їзду.
– Її нема?
Ти легко зідхнув.
Дома нас чекала новина. Кондукторші наговорила m-me Торгакова ріжної нісенітниці. Вона довела наївній укінці, що ми нічого не маємо. Ти легко переконав кондукторшу, що ми – люди статечні, порядні. Наговорив їй багато компліментів, а на m-me Торгакову висипав лайки зі свого рогу достатку, як перекупка на базарі. Кондукторша всьому повірила. Перед сном вона чепурилася перед свічадом.
– Я, Ромо, і дітей вирядила на село до баби, хай вони там поправляться.
Я захріп, заплющив очи, але не спав. В кухні заскрипіло ліжко: кондукторша кілька разів перевернулася.
– Ви, Ромо, не спите? Мені щось не спиться, – обізвалася кондукторша. – Нудно.
– Та теж не спиться, – відповів ти.
Я почув, що ти сів на постелі й подивився на мене.
– Ти спиш?
З мого носу вилітав ще глибший свист. Ти, Ромо, встав і дійшов до дверей. Я голосно чхнув, теж устав, чухаючи очи.
– Снилось мені, Ромо, немов би то я падав, падав, страшно так було… Все нижче й нижче…
– Краще було б, якби ти зовсім упав та й не встав, – сердито перебив ти мене, лягаючи біля мене.
II
Іноді живеться на світі білому весело. Я вже не сумував, мій шлунок був спокійний. Я почав підготовляти Зосю. Вона часто переривала мої лекції, вигукуючи славу моєму розуму. Все було прекрасно.
Але поволі наближалося п’ятнадцяте число. Це число, ти це добре знаєш, трагічне: воно непаристе й гірше, ніж чортів тузінь, бо службовці саме тоді одержують платню, а статечні квартиранти платять за помешкання. Для нашої хазяйки це число було надійне, як веселка для християн. Вона з охотою оповідала, що саме має купити на ті гроші, що ми заплатимо. Коли вона мріяла, її обличчя набирало молитовного вигляду. Ти, Ромо, прийшов веселий з посади. Ти, потираючи руки, ввійшов у кімнату і, між іншим, спитав у кондукторші:
– А що б ви сказали, Маріє Микитовно, якби в нас не було грошей заплатити?..
– Господи, – очи Марії Микитовни звернулися до ікони, – це ви пустуєте.
– Ні, немає грошей.
– А коли ж будуть?
– Бог його знає, – побожно промовив ти.
Хазяйці очи заблистіли, скотилася одна сльоза, впала на кофточку й розтала чорною плямою. За нею друга, третя, десята… Я одвернувся. Я не можу дивитися на сльози.
– Я – негідник! – вигукнув ти. – Признаюсь перед вами. Я брехав, я не служу. Проклинайте мене, я рву на собі волосся. – Твої руки били тебе в груди.
Двері відчинилися. Смуга сонячного світла раптом пронизала денні сутінки кухні, в дверях стояла m-me Торгакова.
– Що це у вас таке? – Колишня хазяйка глянула на теперішню хазяйку. – Це цей халамидник Рома? І терпить світ таких людей! Хіба вам очи повилазили, – звернулась вона спочатку до тебе, а потім до мене. – Кого ви оббираєте, кого ви об’їдаєте?