Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Невідоме Розстріляне Відродження
Невідоме Розстріляне Відродження - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Невідоме Розстріляне Відродження

Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:

Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
1 ... 137 138 139 140 141 142 143 144 145 ... 406
Перейти на страницу:

– Ну, як далі? – спитав я, коли знову захотілося їсти.

Ти, Ромо, проспівав уривок із шаблонної непристойної пісні. Мене це образило. Я розсердився.

– Ти моє все проїв. Гроші подівав десь мої. Я тебе привіз сюди. Де ж твоя совість?

Ти мовчав. Я встав. З тобою більше не хотілося говорити. Вирішив їхати додому. Навіщо мені інститут, коли я здохну з голоду. Я ясно уявляв нашу хату. Тепер вечоріє, напевно, привезли останній віз снопів і вивершили скирту. Сестра простеляє рядно за хатою. Сідають вечеряти.

Я йшов вулицею, де смердів дим перегорілого вугілля з паровозів, що сновигали на станції, мені вчувався смачний запах борщу, що переслідував і гонив до вокзалу. «Може, кого побачу знайомого та позичу на квиток», – думалось мені. Обшукав увесь вокзал, навіть зайшов до першої класи, відкіля мене вигнав чоловік із мідними ґудзиками. Він дуже настрахав мене, коли довідався, що й квитка в мене немає. Я сів біля баку з окропом. Мене цікавили люди, що брали на чай воду, вони зовсім не були подібні до тих чоловіків та жінок, що я бачив у місті. До кранту протягалися чорні, брудні маленькі й великі руки, що тримали жерстянки з консервів; деякі поприроблювали ручки до коробків – я знав, що то хазяїнуваті селяни. Коли в них хтось сторонній прохав жерстянку, вони давали, але вороже стежили, щоб не пропало їхнє добро. Я думав правильно, що до баку підходять усі, які покотом валялись у залі третьої класи. Але моїх земляків не було.

Ноги отерпли. Довелося погуляти перед вокзалом. В місті миготіли ліхтарі, освітлюючи коло дрібних порошинок. Вечір втихомирив стук і грюк, згуки стали тендітніші й лякливіші. Я стежив, як під’їжджали автомобілі, візники, як з екіпажів вставали люди, ситі, з грошима. Як я їх тоді ненавидів! Я помітив одну жінку, товсту таку, що коли вона озивалась до візника, то чулось, як белькотів у середині жир. Яка вона огидлива була!

Перед вокзалом обезлюдніло. Вона вийняла з гаманця цілий червінець. Візник їй давав здачу. Гаманець був напевно туго набитий, бо п’ятьорка впала на брук, її зовсім жінка не помітила; як вона одвернулася, а візник од’їхав, я мерщій підняв гроші. Я тремтів, неймовірний холод огорнув мене. Нарешті, я ще трохи поживу! Нарешті я доїду додому!

«Невже я злодій?»

Я закам’янів і безтямно дивився на жінку, що задумавшись стояла. Вона одчинила гаманець. Хоч би не помітила, що в неї не стало грошей! Але вона просто дивилася на себе в свічадо. Попудрила ніс, поправила волосся… Потім пішла повільно, важко дихаючи.

Моя рука стискувала чужий папірець.

«Невже я злодій? Ні. Я не злодій». Я наздогнав жінку на східцях.

– Це ваші гроші. Ви загубили.

Ткнув їй папірець у руки й хутенько втік. Коли жінка зайшла у вокзал, я вголос скрикнув:

– От дурень. Я знав, що в’язільниці у нас на селі за два тижні заробляють такі гроші.

– Мартене, – почув біля себе голос. Я відразу догадався, що це Зося. Тільки вона одна так ошляхетила моє ім’я й вимовляла його з французьким прононсом.

Я щиро їй зрадів: хотілось обійняти дівчину. Вона врятує мене від голодної смерти! Я простяг руки, але Зося сердито хитнула головою.

– Почекай. Прийдемо додому.

Я йшов осторонь, немов випадковий знайомий. Але мій голод дався в знаки: коли довелося переходити високий узенький місток, що повисав високо над залізницею, мені закрутилася голова. Я схопився за поруччя й знесилено сів. Перед очима пропливали в неймовірному русі сині колеса.

– Що з тобою? – в голосі Зосі прозвучала тривога.

Я мовчав. Мені кинулися на вічі мої бліді, мертві руки. В грудях стала порожнеча, що її давила з усіх боків вага.

– Мартене, Мартене, що з тобою?

– Підведи мене.

Зося взяла мене своїми пухкими руками й поставила.

Я навмисне замружив очи. Коли розплющив я їх, колеса зникли; я бачив перед собою перелякану Зосю, а далі, в світлі ліхтарів, – вагони біля депо.

– Люба моя! Мене за цей час спіткало нещастя, – кволим голосом сказав я. – В мене вирізали гроші й украли пальто. Я три дні не мав і рисочки в роті.

– А багато грошей?

– Карбованців сто.

Зося вже не соромлячися взяла мене під руку. Ми безпечно дійшли додому. Ромо! Те, що тоді я їв, напевно, тілько снилося тобі. Але ж я не забував про тебе. Я прийшов додому тоді, коли холодне ранкове небо чекало сонця. Я розбудив тебе. Ти, мій друже, сонний поїв пиріжки й, помилившись, намазав один шматок хліба гірчицею замість масла, вранці ти прокинувся здивований, що тобі їсти не хочеться; не довіряючи собі, ти помацав свій живіт. Бувають чудеса на світі! Кондукторша через кілька день сказала, що я поправився, а ти, Ромо, дивувався, де я, провінціял, пропадаю кожної ночі. Твої підозріння були такі великі, що ти став шпигуном. Треба було лише мені вийти ввечері, як ти, нахиливши вперед голову, слідкував за мною, нюхаючи повітря своїм великим носом. Але не пощастило тобі вловити мене. Бо розумна Зося одчиняла вікно, що якраз біля нього стояв худорлявий бересток. Я лазив по дереві, як мавпа. Зосі подобалася така таємничість. Можливо, що це нагадувало сцену якогось роману, можливо, що її чутливі вушка вчували під вікном серенаду, й для неї був лицар.

1 ... 137 138 139 140 141 142 143 144 145 ... 406
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)