Невідоме Розстріляне Відродження

Перед вокзалом обезлюдніло. Вона вийняла з гаманця цілий червінець. Візник їй давав здачу. Гаманець був напевно туго набитий, бо п’ятьорка впала на брук, її зовсім жінка не помітила; як вона одвернулася, а візник од’їхав, я мерщій підняв гроші. Я тремтів, неймовірний холод огорнув мене. Нарешті, я ще трохи поживу! Нарешті я доїду додому!

«Невже я злодій?»

Я закам’янів і безтямно дивився на жінку, що задумавшись стояла. Вона одчинила гаманець. Хоч би не помітила, що в неї не стало грошей! Але вона просто дивилася на себе в свічадо. Попудрила ніс, поправила волосся… Потім пішла повільно, важко дихаючи.

Моя рука стискувала чужий папірець.

«Невже я злодій? Ні. Я не злодій». Я наздогнав жінку на східцях.

– Це ваші гроші. Ви загубили.

Ткнув їй папірець у руки й хутенько втік. Коли жінка зайшла у вокзал, я вголос скрикнув:

– От дурень. Я знав, що в’язільниці у нас на селі за два тижні заробляють такі гроші.

– Мартене, – почув біля себе голос. Я відразу догадався, що це Зося. Тільки вона одна так ошляхетила моє ім’я й вимовляла його з французьким прононсом.

Я щиро їй зрадів: хотілось обійняти дівчину. Вона врятує мене від голодної смерти! Я простяг руки, але Зося сердито хитнула головою.

– Почекай. Прийдемо додому.

Я йшов осторонь, немов випадковий знайомий. Але мій голод дався в знаки: коли довелося переходити високий узенький місток, що повисав високо над залізницею, мені закрутилася голова. Я схопився за поруччя й знесилено сів. Перед очима пропливали в неймовірному русі сині колеса.

– Що з тобою? – в голосі Зосі прозвучала тривога.

Я мовчав. Мені кинулися на вічі мої бліді, мертві руки. В грудях стала порожнеча, що її давила з усіх боків вага.

– Мартене, Мартене, що з тобою?

– Підведи мене.

Зося взяла мене своїми пухкими руками й поставила.

Я навмисне замружив очи. Коли розплющив я їх, колеса зникли; я бачив перед собою перелякану Зосю, а далі, в світлі ліхтарів, – вагони біля депо.

– Люба моя! Мене за цей час спіткало нещастя, – кволим голосом сказав я. – В мене вирізали гроші й украли пальто. Я три дні не мав і рисочки в роті.

– А багато грошей?

– Карбованців сто.

Зося вже не соромлячися взяла мене під руку. Ми безпечно дійшли додому. Ромо! Те, що тоді я їв, напевно, тілько снилося тобі. Але ж я не забував про тебе. Я прийшов додому тоді, коли холодне ранкове небо чекало сонця. Я розбудив тебе. Ти, мій друже, сонний поїв пиріжки й, помилившись, намазав один шматок хліба гірчицею замість масла, вранці ти прокинувся здивований, що тобі їсти не хочеться; не довіряючи собі, ти помацав свій живіт. Бувають чудеса на світі! Кондукторша через кілька день сказала, що я поправився, а ти, Ромо, дивувався, де я, провінціял, пропадаю кожної ночі. Твої підозріння були такі великі, що ти став шпигуном. Треба було лише мені вийти ввечері, як ти, нахиливши вперед голову, слідкував за мною, нюхаючи повітря своїм великим носом. Але не пощастило тобі вловити мене. Бо розумна Зося одчиняла вікно, що якраз біля нього стояв худорлявий бересток. Я лазив по дереві, як мавпа. Зосі подобалася така таємничість. Можливо, що це нагадувало сцену якогось роману, можливо, що її чутливі вушка вчували під вікном серенаду, й для неї був лицар.