Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Меланхолія, за дослідженням Фройда, постає як реакція на втрату любовного об’єкта, але він помирає не реально, а лише втрачається як об’єкт любові[755], тому йдеться про невизначену, химерну втрату, внаслідок якої Я переживає комплекс неповноцінності. Вибір меланхоліком об’єкта любові відбувається на основі нарцистичного ототожнення себе з ним, тому втрата його спричинює самолюбування. Тобто, якщо виникає емпірична перешкода, то «прив’язаність поступово переходить у самолюбування»[756]. В онтогенезі характер меланхоліка передбачає регресію лібідо на оральну стадію, оральна фіксація відноситься до самолюбування[757], породжуючи бажання самовозвишення з допомогою творчості.

Розрізняючи меланхолійну та істеричну ідентифікації, Фройд зауважує, що за меланхолійної ідентифікації прив’язаність до любовного об’єкта не фіксується, вона є нестійкою (щоденники Кобилянської демонструють парад закоханостей, що свідчить про змінність об’єктів), тобто йдеться про психотип Проститутки. За істеричної — любовний об’єкт одержимо зберігається, фіксується, як це помітно у творчості Лесі Українки в образі Міріам, яка всюди блукає за Месією, або в образі Долорес, яка фанатично тримається за Дон Жуана, або Лариса Косач у своїй любовній ситуації — за Сергія Мержинського. Отже, меланхолія пов’язана з нарцистичним перевибором об’єктів, унаслідок чого появляється амбівалентність у ставленні до любовного об’єкта, коли кохання обертається відразою, розчаруванням тощо. Меланхоліки у своєму неусвідомленому — латентні садисти, їм приносять задоволення імпульси жорстокості, реалізація ненависті, вони схильні мучити первісні об’єкти любові. Тому за роздвоєного конфлікту меланхоліка — між любов’ю і ненавистю — актуалізується фаза садизму[758]. Внаслідок розлютованості, тобто активізованої пристрасті до вбивства, ослаблюється фіксація лібідо на об’єкті, який знецінюється, принижується, при цьому Я переживає задоволення від можливості визнати власну перевагу над об’єктом»[759]. Меланхоліком, наприклад, був Ф. Ніцше, а його заздрісна боротьба з Христом розгорталася як несвідома помста, яка породжувала маніакально-садистські символізації. Концепція «аристократизму» як у Ніцше, так і в О. Кобилянської, первісно пов’язана з меланхолією, яка формує різні форми відрази і ненависті, зокрема відразу до нижчого світу, грубого зв’язку, ненависть до некультурного оточення, інстинкту тощо. «Я — нікчема, нікчема, нещасна, розтоптана, роздерта нікчема, — писала О. Кобилянська у щоденнику 6 серпня 1888 року. — Тих, за кого я стою вище, я зневажаю і ладна вбити, бо вони страшенно підлі й обмежені, а тих, хто стоїть вище за мене, озброєних знаннями і впевненістю, я ненавиджу, бо не зможу зрівнятися з ними, бо я приречена жити в злиднях і спілкуватися з ляльками! Ні, будь-яка духовність, якщо вона змушена жити тихо, по-міщанському й не поривається переступити межі, які її рокують на смерть, жалюгідно загине. Мені притаманна жахлива суперечливість. О, я так заниділа, і заниділа тому, що живу серед низького оточення…»[760]. Саме перевага садистського імпульсу у власній психіці дала змогу Кобилянській майстерно зобразити братовбивцю у романі «Земля». Адже фемінізм, на який вона орієнтувалася у ранньому періоді творчості, з його символічним вбивством Бога-отця, на несвідомому рівні споріднював письменницю з братовбивцею.