Історія ГУЛАГу

Кар’єра Якова Купермана була не такою стрімкою, як у Нафталі Френкеля, проте типовішою. Купермана, — який пізніше подарував свої неопубліковані спогади московському Товариству «Меморіал», — 1930 року було арештовано і засуджено до десяти років. Він побував у пересильній тюрмі в Кемі, а потім перейшов на роботу у плановий відділ Біломорського каналу. 1932 року його справу було переглянуто, і його статус змінився з в’язня на засланого. Зрештою його звільнили, і він пішов на роботу на Байкало-Амурську залізницю, до БАМлагу — про цей досвід він до кінця життя згадуватиме «із задоволенням»[925]. Таке його рішення не було унікальним. 1938 року більш як половину адміністраторів і майже половину озброєної охорони у Белбалтлагу, таборі, який будував і обслуговував Біломорський канал, становили колишні чи навіть ще не звільнені в’язні[926].

Однак статус можна було не тільки отримати, а й втратити. Так само, як порівняно легко в’язень міг стати тюремником, порівняно легко було з тюремника перетворитися на в’язня. Адміністратори ГУЛАГу і начальники таборів фігурували у списках тисяч енкеведистів, арештованих під час чисток 1937 і 1938 років. Пізніше керівників охорони ГУЛАГу і співробітників адміністрації ГУЛАГу регулярно арештовували їх сповнені підозр колеги. У віддалених лагпунктах процвітали плітки і злослів’я: цілі папки в архівах ГУЛАГу заповнені звинуваченнями і контрзвинуваченнями, розлюченими листами щодо недоліків у таборах, брак підтримки з центру, погані умови роботи — і, як висновок, вимогами арештувати винних чи неугодних[927].

Озброєних охоронців часто арештовували за дезертирство, пияцтво, крадіжки, втрату зброї та навіть за погане поводження з ув’язненими[928]. Наприклад, у документації Ванінського портового пересильного табору є записи про озброєного охоронця В. Н. Садовнікова, який убив табірну медсестру, маючи намір убити власну дружину; про І. М. Соботєєва, котрий вкрав 300 рублів у групи в’язнів, які потім пропив, а також загубив партійний квиток; про В. Д. Суворова, який був організатором ряду пиятик і бійок з групою офіцерів, та про інших, які «напивалися до безпам’ятства» або через сп’яніння не могли заступити на свої пости[929]. В особистих паперах одного зі сталінських поплічників Георгія Маленкова зберігається звіт щодо двох табірних адміністраторів, які під час пиятики убили двох своїх колег, серед них і лікарку, що мала двох дітей[930]. На віддаленіших лагпунктах життя таке нудне, як скаржився в Москву один адміністратор, що брак розваг «штовхає багатьох хлопців до дезертирства, порушень дисципліни, пияцтва і гри в карти, — що, як правило, закінчується судовими вироками»[931].

Було навіть можливим, а насправді й доволі поширеним, пройти повне коло: співробітники НКВД ставали в’язнями, а потім знову тюремниками і робили другу кар’єру в адміністрації ГУЛАГу. Також дуже багато колишніх в’язнів пишуть про те, з якою швидкістю розжалувані співробітники НКВД в таборах спиналися на ноги і отримували реально впливові посади. У своїх спогадах Лев Разгон пише про зустріч з чоловіком на прізвище Корабельников, співробітником НКВД невисокого чину, з яким він познайомився по дорозі з Москви. Корабельников розповів Разгону, що його арештували через те, що «по п’яні тріпанувся найліпшому корешу… про одну бабську справу у начальника… отримав п’ятак як “соціально небезпечний елемент” і на загальний етап». Але від решти на «загальному етапі» він дещо відрізнявся. Через кілька місяців Разгон зустрів його знову. Цього разу він був у чистій добре зшитій табірній формі. Він прилаштувався на «гарну» роботу — начальником штрафного лагпункту Устьвимлагу[932].