Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
І ще ті, хто так чекали на цю «мрію про свободу», почувалися набагато гірше, коли зустріч закінчувалася погано — як це часто траплялося. Боячись, що залишатимуться за колючим дротом усе своє життя, деякі в’язні казали своїм родичам більше не приїжджати. «Забудь це місце», — говорив один з них своєму братові, який довго їхав по холоду, щоб зустрітися з ним на 20 хвилин: «Для мене важливіше, щоб з тобою все було гаразд»[917]. Чоловіки, які зустрічалися з дружинами вперше за кілька років, стикалися із сексуальними проблемами. Герлінг пише:
«Роки тяжкої праці й голоду підірвали у них чоловічу силу, і тепер перед зближенням з майже чужою жінкою, вони, поряд з боязким збудженням, відчували безсилий відчай і гнів. Кілька разів мені довелося чути чоловічу похвальбу після побачень, але зазвичай це була соромлива тема, і оточення ставилося до неї з мовчазною повагою»[918].
Дружини мали свої проблеми, про які розповідали чоловікам. Зазвичай вони дуже потерпали через ув’язнення чоловіка. Вони не могли знайти роботи, не могли вчитися і часто мали приховувати свій шлюб від надто цікавих сусідів. Деякі з них приїздили для того, щоб повідомити про намір розлучитися. У своєму романі «У першому колі» Солженіцин з дивовижним співчуттям передає одну таку розмову, яка грунтувалася на розмові реальній — між самим письменником і його дружиною Наташею. У книжці Надя, дружина в’язня на прізвище Герасимович, ось-ось має втратити роботу, місце у студентському гуртожитку і можливість закінчити дисертацію — все це через ув’язнення чоловіка. Вона знає, що єдиним способом «отримати шанс жити знову» є розлучення:
«Надя відразу потупилася, обвисла головою. "Я хотіла тобі сказати… Тільки ти не бери цього до серця, так? — ти колись наполягав, щоб ми розлучилися", — зовсім тихо закінчила вона…
Так, він колись наполягав… А зараз завагався. І тільки тут помітив, що обручки, з якою вона ніколи не розлучалася, на пальці в неї нема.
"Так, звичайно", — дуже рішуче підтвердив він.
"Так ось… ти не будеш проти… якщо… доведеться… це зробити? — Вона підвела голову. Її очі розширились. Сіра голчаста веселка її очей світилася проханням про вибачення і розуміння. — Це — псевдо", — одним диханням, без голосу додала вона»[919].
Напевно, краще було не зустрічатися зовсім, ніж зустрічатися так. Ізраїль Марус переповідає історію одного в’язня, який зробив помилку, розповівши своїм товаришам про приїзд дружини. Під час процедур, які належало проходити перед зустріччю з відвідувачем, — лазня, перукар, комора, де зберігався підхожіший до випадку одяг, — інші в’язні насмішкувато йому підморгували, стукали його кулаками і дражнили розмовами про скрипуче ліжко будинку побачень[920]. А зрештою йому навіть не дозволили побути наодинці з дружиною. А що це був за «ковток свободи»?
Контакти із зовнішнім світом завжди ускладнювалися — очікуваннями, бажаннями, передчуттями. Герлінг пише:
«Невідомо, що тут було головною причиною: чи то втілена на три дні свобода не витримувала порівняння зі своїм сублімованим образом, чи то вона тривала надто недовго, чи то, нарешті, зникнувши, як передчасно перерваний сон, вона залишала після себе порожнечу, в якій знову нічого було чекати, — у будь-якому разі зеки після побачень були похмурі, дратівливі й мовчазні. Не кажу вже про ті випадки, коли побачення ставало трагедією і перетворювалося на коротке оформлення розлучення. Тесля з 48-ї бригади Крестинський двічі робив спроби повіситися в бараку після побачення, під час якого дружина зажадала від нього розлучення і згоди віддати дітей до дитячого будинку».
Герлінг, котрий як іноземець-поляк «ніколи нікого не чекав» у будинку побачень, незважаючи на це, зрозумів значення цього місця набагато ясніше за багатьох радянських авторів: «Я часом доходив висновку, що наскільки часто надія може бути єдиним змістом життя, настільки ж її втілення іноді стає майже нестерпною мукою»[921].
917
Гогуа. Неопубліковані спогади.
918
Herling. — p. 95.
919
Solzhenitsyn, The First Circle. — p. 221; Thomas. — p. 175–177.
920
Мазус. — с. 34–37.
921
Herling. — p. 95.