Коротка історія семи вбивств

— Ну а я був подумав: яка гаряча леді з борідкою.

— У нього є ще й фільм, називається «Пурпуровий дощ».

— «Пурпуровий серпанок»[498]?

— Дощ. Принс, а не Джимі. Мені, напевно, треба її зняти...

— Голубонько, я — єдиний білий на весь Нью-Йорк, хто має платівки Бловфлая[499]. Тож цим принцом мене не залякати. Вибач, що назвав тебе «голубонькою». Я розумію: жінкам більше не подобається, коли їх так називають.

Мені хотілося сказати, що я не проти і що це взагалі перше милозвучне слово, яке мені сказали останнім часом, особливо чоловіки. Але замість цього я дивлюсь у вікно, на обрій, де загоряються вогні.

— А що це за дівчина на обкладинці?

— Аполлонія. Вважалося, що вона — його подруга в реальному житті.

— Отже, він не гей.

— Ви, мабуть, голодні. Ви ж не їли піцу в себе вдома.

— Трохи голодний. Що в тебе є?

— Чипси і рамен.

— Господи Боже, таке їсти!

— А нагетси підуть? Правда, їм уже тиждень.

— Ех, міледі... Ну, давай.

Для локшини я грію чайник, а тимчасом ми просто сидимо й слухаємо решту альбому. До моменту, коли чайник свистить, альбом майже закінчився, і я маю намір знову перевернути платівку на перший бік: не можу сидіти в тиші, та й він теж не може.

— То звідки ти конкретно?

— Що?

— Звідки ти... Ти можеш це вимкнути? Все ж таки не Елвіс, знаєш. То звідки ти?

— Їжте свою локшину. Кінгстон.

— Це ти вже говорила.

— Є там така місцинка, Гейвендейл.

— У самому місті?

— У передмісті.

— Типу Північний Іст-Сайд?

— Типу Квінс.

— Жахливо. Чому ти виїхала?

— Настав час.

— Просто так? Чи таки була причина? Кілька років тому там заправляв Майкл Менлі та крутилися всі ці комуняцькі танці-шманці...

— Я бачу, ви дуже поінформовані про «холодну війну».

— Солоденька, я виріс у п’ятдесятих.

— Це був сарказм.

— Я знаю.

— Вас справді цікавить, що змусило мене виїхати? Може, я просто хотіла виїхати. У вас ніколи не було відчуття, що ось ви живете з сім’єю, і все одно відчуваєте, що засиділися?

— Бог ти мій, розкажи мені ще про це. Гірше, коли це — твій власний будинок, за який ти, чорт забирай, заплатив.

— Вам усе одно доведеться туди повернутися.

— О, ти так гадаєш? Ну а тобі?

— Мені повертатись нема куди.

— Справді? Нема родини? Нема милого серденька?

— Бачу, ви таки дитя п’ятдесятих. Нині на Ямайці миле серденько — це жінка, з якою ви зраджуєте своїй дружині.

— Шикарно. Говорячи «шикарно», я маю на увазі, що мені треба відвідати твою вбиральню.

— Це вам назад у коридор, де ви вже були, другі двері праворуч.

— Зрозумів.

Було б потішно ввімкнути зараз телик, а там Кронкайт[500] розказує про батька родини Колтерстів, викраденого з метою викупу. Дружина / невістка бурхливо реагує на камеру, поки не розуміє, що в неї по щоках тече туш, і тоді кричить: «Стійте!» А син весь такий спокійний, тому що або він не хоче говорити, або його дружина не хоче заткнутися. «Ми думали, цьому бюро можна довіряти, але це ж неможливо знати наперед. Вона здавалася такою надійною — її ім’я Доркас. Одному Богу відомо, яку вона зажадає суму викупу». Цікаво, чи святково вона вдягнеться перед тим, як ввімкнуть камери. І яким у телику буде здаватися моє фото. Утім, я не впевнена, що в агенції воно є... в кожному разі, я не пам’ятаю. Але припустимо, що в них є моя фотографія, яка, мінімально відкоректована, скидатиметься на фото підсудної. Йду в заклад, що цей знімок зроблено того дня, коли я вийшла з квартири, забувши зробити зачіску. Можливо, подружжя буде триматися за руки, поки вона благатиме викрадача — тобто мене — виявити гуманність, бо її батько нездоровий, і...

— Що це?

Як він вийшов з ванни, я не чула. Ні шуму води, ні скрипу дверей, нічого. Мабуть, мене так захопили думки, що я помітила його лише тоді, коли він став майже впритул переді мною.

— Я питаю: що це? Ти взагалі хто?

Він вимахує цим переді мною. Я ж не очікувала, що цей день закінчиться гостями в моєму домі. Я про те, що це ж оселя жінки, яка ніколи не чекає на компанію. Але, чорт забирай, треба таки було спершу перевірити ванну, щоб бодай переконатися в наявності свіжого рушника над раковиною. А тепер ось він стоїть переді мною, як полісмен, і розмахує книжкою, яку я зазвичай надійно ховаю під подушкою.

«Як зникнути так, щоб тебе ніколи не знайшли».

Автор — Даґ Ричмонд.

От бомбоклат.