Коротка історія семи вбивств

— Скільки тобі тут зазвичай треба охорони?

— Та не надто багато. «Ієрархія донів» у курсі, що в «Бостон» і на Ґан-Гілл-роуд їм краще не потикатися. Минулого разу, коли вони затівали щось, то поклали двох моїх дилерів. Але ж ти знаєш, що цей ніґер, який перед тобою, не міг допустити, щоб це лайно просто так лежало і смерділо, так? Ми прочули, що на вечірку в Геффен-парку з’їхалося багато з «Ієрархії донів». Ми просто приїхали на трьох тачках, вискочили й облили весь парк кулями. Ми навіть не стріляли на ураження, хоч одному чи двом чоловікам того дня таки було непереливки. Власне, мене вдовольнило б і те, що хоча б один з них до кінця своїх днів буде гадити в калоприймач. Це був останній раз, коли їхні дебільні батони зв’язувалися з Бронксом. Проштовхувати героїн у Філі[503] — це найкраще з того, на що вони здатні. Але в Брукліні вони починають нахабніти. Занадто нахабніти, я б сказав.

— Розповідай.

— Що?

— Як нахабніють.

— Ну, це тобі Віпер міг би краще розказати...

— Я питаю не Віпера. Я питаю тебе.

— Окей. Окей. Реально побазаримо. Твій хлоп, на хер, раз у раз лажає, а «Ієрархія донів» роз’їжджає вгору-вниз трикутником Бродвей — Ґейтс — Міртл і відстежує всі його лажі. Спотери не можуть знайти посильних, дилери ширяються, а тимчасом оті хлопці на своїх «Шевроле» патрулюють усе по цьому периметру, — бо вони знають, що в Бронксі та Квінсі їм не дадуть і кроку ступити. Моя людина про все це мені звітує.

— Твоя людина? Звідки вона стільки знає?

— Не бери близько до серця, але один з Віперових посильних наглядає там за мене.

— Що за бомбоклат, Юбі?! Ти шпигуєш за моїм чуваком — ти шпигуєш за мною!

— Ой, та до біса, Джосі. Таке наче в тебе нема людини, що дивиться за мною. Або, може, латиноси бігають кожної ночі в телефонну будку, щоб дзвонити своїм жінкам? Мені це по шарабану. Я взагалі не проти. Від цього я тільки міцніше стою на ногах, і це нагадує мені, що лажати не можна. Моя людина доповідає мені двічі на тиждень. Але я не уявляю, щоб мій пацан дізнався щось таке, чого ти не знаєш сам.

— Наприклад, що? Перевір мене.

— Наприклад, що твій братик Віпер вживає.

— Віпер нюхає кокс ще з сімдесят п’ятого року, нічого нового.

— Новина все-таки є, Джосі. Він тепер курить крек, а ми з тобою знаємо, що крек і кокс — не те ж саме. Чи може людина вести справу, якщо вона на коксі? Може. Кожен мій клієнт із шоу-бізнесу — на коксі. «Лизуни» і «нюхачі» — так їх називають, юначе мій. Раніше це вважалося мало не ознакою богемності. Але крек — це зовсім інша тема. Кожен дилер, що пересідає з коксу на крек, по суті, знищує себе. Коли ти на креку, то жодна думка голови не тримається. Який уже там, у сраку, бізнес! Крек — і є твій бізнес. Коли ти на креку, то не можеш навіть додавати числа. Ти не можеш вести облік того, що продаєш і що купуєш. Все котиться к лихій матері, валиться, горить синім полум’ям — а тобі по шарабану! Коли побачиш Віпера, спитай, коли він востаннє бував у Бушвіку. Хе, курить собі крек і... ну... і ще дечим займається, що бізнесом якось складно назвати... Але головне, що чувак тепер сам сраний крекер, і такий же, бомбоклат, його бізнес.

— Звідки ти знаєш, що він курить крек?

— Моя людина бачила.

— Це довбана брехня, Юбі.

— Брате, ти думаєш, він це приховує? Та ні. Ти не розумієш. Коли чувак на креку, йому все до сраки. Крек робить м’яким. Це слабкість, чуваче. Твій братик, вибач, нюхає по повній і скурвлюється на очах, пропускає зустрічі, херить бізнес на своїх «точках» — і той у нього загинається. А він тим часом займається всією тією бриднею, якої набрався в Маямі, — бо він точно не робив такого лайна в Джемдауні.

— Досить.

— А «дони» поводяться, як грифи: тіло ще не померло, а вони вже злітаються.

— Юбі, я сказав: до-сить.

— Добре, брате, добре.

— Досить їбать мізки, поїхали.

— Братане, їжу ще навіть не принесли.

— Я схожий, бомбоклат, на голодного? Їдьмо, на хер, у Бушвік. Зараз же, Юбі.